Дев’ятого квітня голова Малинської райдержадміністрації Володимир Литвиненко й начальник  районного відділу освіти Віталій Коробейник уже не вперше їхали до села з місією, яку б вони, гадаю, воліли б краще не переживати. Цього разу – до Іванівської школи – поговорити з людьми про перспективи сільського освітнього закладу.

І статистика та ж невтішна, і як її людям озвучувати, що настав час, коли повноцінно школи в районі можуть функціонувати за умови, якщо їх буде не 24, а 15. Як черговий раз говорити про це, ріжучи по живому і душу селян, пророкуючи, що згасне ще один вогник надії – бо для села школа і є надією?

Іванівка схожа і не схожа на інші села. Однак всі, хто був того дня на сході села в холодному сільському клубі знали, що розмова чекає на них важка.

Віталій Коробейник розпочав із тієї ж сумної статистики районної шкільної перспективи, підкреслюючи, що фінансова безвихідь  підводить до необхідності відмовлятися від узвичаєних речей, якими б дорогими нашій душі вони не були. Посадовець розклав по поличках усе настільки, що й школяреві стає зрозуміло, як фінансування й утримування шкіл, де навчається лише по кількадесят учнів, тягне на дно й інші школи. І якщо кілька років тому співіснування шкіл (виживання малочисельних за рахунок більших) було терпимим, сьогодні мова йде вже про виживання.

Ще можна змиритися з тим, як пояснював начальник відділу освіти, що не будуть закуплені меблі й відкладено на невизначену перспективу ремонт шкільних приміщень.

Однак вже ця весна для районної галузі освіти (така картина й в інших районах Житомирщини й по сільських школах України взагалі) стає вже безрадісною, а наступний навчальний рік може виявитися вбивчим. Сьогодні стоїть гостро питання забезпечення вчителів зарплатою вчасно й у повному обсязі. Таке ж питання й щодо енергоносіїв.

Чи то війна стала останнім акордом цих драматичних або й траурних для сільської освіти часів, чи то воно вже давно йшло до опускання на дно, іванівців, схоже, ці обставини роблять ще впертішими й затятішими у своїх переконаннях і надіях. Тому вони ще на півслові почали перебивати Віталія Володимировича й запевняти, що їх школа була й лишиться з ними.

Свої аргументи й запевнення, що будь-які рішення щодо перспективи школи в Іванівці без врахування думки селян і за їх спинами прийматися не будуть, висловив і Володимир Миколайович. Але примирити людей з майбутнім, яке закономірно насувається, на цій зустрічі було неможливо.

Ознаки закономірності також були змальовані чиновниками. Та й для іванівців жодні цифри і факти, гадаю, не таємниця. Адже відмирання сільських шкіл триває вже не один рік. І нині це загрожує, мусив констатувати очільник районної галузі освіти, ще кільком школам.

Арифметика приголомшуюче проста: на Малинщині всього чотири школи, де навчається більше ста дітей. Такі вогники освіти, пояснювали гості з району,  самодостатні й можуть вижити. Питання ж закриття й об’єднання шкіл стоїть стосовно тих, де навчається менше півсотні  - Любовичі, Шевченкове, Горинь (взагалі менше 40), Щербатівка – 42, Пристанційне – 46. Й Іванівка – 48.

 На аргументи Віталія Коробейника у залі було кілька десятків контраргументів. Та ще й з маленькими контраргументиками на руках. Ні, іванівцям ця статистика ні до чого. А слова керівників з району «Ви маєте прийняти рішення» взагалі підняли хвилю емоційного протесту. Тим паче найбільше зачіпало іванівців те, що їх школу хочуть приєднати до Горинської школи, де на два десятки дітей менше, але просто новіше приміщення.

- Об’єднання не уникнуть ще й інші школи, - запевняв Віталій Володимирович. – Це не моя особиста позиція, а вимога часу й доцільності. Пристанційне – до Чопович, Шевченкове – до Головок, Щербатівка – до Слобідки… З 2004 року мусили закрити кілька шкіл. Це було морально важко, але ж діти й батьки звикли…

- Хіба хотіли? Мусили! – не заспокоювали ці пояснення присутніх.

- Коли закривали школу у Вишеві, там навчалося 18 діток, - вів далі посадовець, - минуло три роки, вони навчаються в Дібрівській школі, яку обрали батьки з-поміж інших шкіл, що є неподалік, і батьки жодного разу не зверталися із зауваженнями.

Найприкрішою обставиною для іванівців є бачення керівництва їх перспективи саме в Горинській школі:

- Чому ми маємо йти до Гориня? Там всього-то дітей. Ви що, не людей вибираєте, а приміщення? – обурювалися всі, від старшого покоління до молодих мам із грудними дітьми. – Якщо наша школа стара, то вже й безперспективна?

- Ми й самі порахували, - почала читати з листочка свою статистику літня, але завзята жінка. – у 15 році до школи піде у нас четверо діток, у 16 – п’ятеро, у 17 – знову чотири, у 18 – знову п’ять! То чого ж закривати нас?

- Не закривайте нашої школи, бо часи такі непевні! – це був ще один аргумент із залу. – А, може, людям допече в городі крепко, криза ж така, то вернуться до села. Куди ж вертатися, як школи не буде?

Звичайно, на підтримку іванівців заговорила й директорка школи, доля якої має вирішуватися, МартиненкоНаталія Віталіївна , але на неї було боляче дивитися. Адже її слова, хоча й ішли від серця, але були не тією зброєю, яка здатна захистити рідну школу. Вона була між молотом і ковадлом. І це не її вина, а біда. Їй та вчителям болить майбутнє школи, але слова про те, що вона з учителями поїде, якщо треба, навчати своїх іванівських дітей і до інших шкіл, були криком душі. І навчатиме навіть, якщо затримуватимуть зарплату.

Підтримати свою колегу встав завуч школи Олексієнко Микола Олексійович:

- Мені шкода, що думають не про здоров’я дітей, а про приміщення. Так. Вона стара і сто років учить дітей. Хіба погано вчить? Як мені дивитися, що все, зібране мною за тридцять років, будуть розтягувати й розвозити?

Старий педагог був категорично проти приєднання рідної школи до сусідньої - Горинської.

Мами й бабусі малолітніх дітей гуртом вигукували свої заперечення. Найвагомішим було те, як будити о шостій першокласника і відправляти його зі шматком хліба та сала майже до вечора? Дитині такий ритм життя не під силу.

Коли надійшла черга говорити директору Горинської школи, Конотовській Галині Адолівні, іванівці були практично, як вони думали, переможцями діалогу. Однак слухали й дивилися:

- Нас із вами, наші дві школи, держава поставила в позицію конкурентів. Гадаю, ми змінити нічого не можемо. Ви можете сприймати мене як завгодно, але я не хочу гірше вашим дітям. І якщо вони будуть навчатися у нашій школі, то їх навчатимуть їх же вчителі.

Далі директорка продемонструвала світлини із зображенням 22-річної школи, класів з майже новими меблями. На фото все дійсно виглядало презентабельно, тому люди притихли, розглядаючи все і слухаючи виступ. Але щойно показ завершився, знову всі загомоніли. Людей не треба було переконувати, що інша школа новіша й краща:

- Ми знаємо, що в Іванівці школа старенька, а у вас нова. І ми не кажемо, що у вас гірше вчитися. Ми просто не хочемо, щоб наша школа закривалася. Ідіть ви до нас вчитися!

Остання фраза була логічною, якщо говорити про кількісний показник. А те, що школа в Іванівці стара, буцім, слабкий аргумент:

- Ми всі повиучувалися, і ті грубки на дровах і туалети на вулиці не завадили нам стати освіченими й сучасними.

- У мене 13 дітей і 13 онуків. Оце моє онученя сидить, - обізвалася жінка з малям на руках. – Моїм дітям потрібна наша школа! Вони не поїдуть до Гориня.

У розповіді про свою школу директорка з Горині цитувала поляків, які гостювали у них і дивувалися, що в районі так багато шкіл і є такі малі. Адже в Польщі питання комплектності шкіл було вирішено хоча й непопулярно, але категорично. Ніхто в цій сусідній державі не зважав на сентименти й емоції, традиції й думку батьків. Керувалися лише критеріями доцільності й економії: краще менше, але краще.

Віталій Коробейник повернув присутніх у нашу гірку реальність, пояснивши, що є процеси, які зупинити не можна і які тривають уже не одне десятиріччя:

- Так, було колись на Малинщині 70 шкіл – 50 років тому. Півсотні з них – початкові. Але школи закриватися почали не вчора. Ще в радянські часи освітніх закладів суттєво поменшало, хоча й лишається постійно 103 населених пункти. Проте зрозумійте, що вже так не буде, як було. Нині головне – забезпечити навчальний процес якісний і продуктивний, дати зарплати вчителям. І щоб у школах було тепло і світло.

Сільський голова Давиденко Надія Броніславівна  намагалася підсумувати розмову, яка вже з запланованого русла розлилася в неконтрольоване море думок уголос, вигуків, а інколи і сміху. Вона також мусила обмежитися констатацією трьох варіантів виходу з безвиході:

- Або ідуть діти навчатися в Горинь… - на цій згадці про сусідню школу знову почали викрикувати «Ні!», - зачекайте, я просто окреслюю сказане в коротких тезах. Другий варіант – горинці їдуть навчатися до нас. Третій – лишити все, як є.

Звичайно, третій варіант найбільше припав до душі землякам. Не хочуть вони їхати навіть дивитися школу в Горині, бо, як вигукнув хтось, іванівці дивляться в майбутнє з надією.

- Зрозумійте, - наполягав Віталій Володимирович, - перш ніж їхати до вас, нами було все економічно обраховано, проаналізовано. Мені й не хочеться робити такі кроки, але на сьогодні нас до цього змушують обставини. Самі бачите, в якій скруті країна, та ще й віна… Ви хоча б один плюс зауважили в моїх аргументах. А то - одні мінуси!

Керівник освіти посміхався і намагався примирити людей і примиритися, можливо, сам з такою ситуацією.

- І ви нас зрозумійте! – іванівці не вгавали, а доказували з тим же запалом і наполегливістю. - У нас свої розрахунки. Ви думаєте, то так вигідно возити дітей із розкиданих довкола сіл не до нас, а в Горинь? Де ж там економія? І взагалі, як закриєте нас, то Іванівка поїде вчится в Малин, Горинь теж поїде у Малин, а кому ближче з їх сіл – то в Потіївку!

- То це ж не вихід! – відповів Віталій Коробейник. –Тоді остаточно закриються і школа ваша, і школа в Горині!

Без аргументів, а з роздумами заговорив наприкінці зустрічі горинський сільський голова Омельченко Володимир Михайлович:

- Ми дивимося і вчимося у вас відстоювати свої інтереси. Бо може так бути вже завтра, що і до нас приїдуть закривати нашу школу. Живіть, дивіться, як краще. А як стане гірше, то приїдете до нас, а ми обіцяємо зберегти наше шкільне приміщення.

- Ні, краще ви – до нас!

Отак розмова знову повернулася вкотре до нового витка тверджень і заперечень, що вже звучали й звучали. Відтак сьогодні, може, й почули всі один одного, але діалог таки лишився незавершеним.

Вочевидь, зустріч ця - про долю школи - не остання. Схоже, передостання. Місцеве самоврядування також розглядатиме питання закриття Іванівської школи і на сільській сесії, і на районній. Чекати однієї, але важкої крапки над І лишилося недовго. На чию душу вона ляже, іванівців чи горинців? Головне, щоб не стала одна крапка в остаточному рішенні каменем за пазухою у селян, які, так склалося історично, чомусь втрачають найбільше, відмовляються найбільше, поступаються найбільше. Хіба ні?

І як краще? Хто знає? В інших, розвинених, країнах - у пропорції до населення - шкіл набагато менше, але життя, самі знаєте, краще. Хоча так і чекаєш, що іванівці зараз скажуть:

- Нам не треба краще, нам треба наше.