Ілля зажурено кинув поглядом через похилений тин на подвір'я Петренків. Аліна, їхня невістка, повільно розвішувала на мотузці білизну. Її вправні руки здавалися крилатими, що аж пурхали.

«Моя наречена, а дружина – Олега, - з гіркотою подумав. – І нічого вже виправити не можна».

-Ти що там побачив?! Нові ворота?!

Від цих несподіваних слів Ілля аж присів. Знав: то – Світлана. Мовчки відійшов від тину. Зупинився перед дружиною.

     - Ну, чого ти, Світусік?

     - Знову до тієї селючки? А мені навіть нікому води принести. А ти все до неї! Все тобі ніколи! Зириш та й зириш туди. Все! З мене досить! Завтра ж їдемо! Ні! Сьогодні! Зараз! Заводь «Рено»!

       Ілля хотів було щось заперечити, але Світлана почала несамовито кричати:

     - Я жити так більше не можу! Обід нікому приготувати, з дитиною погуляти! Я не наймитувати – відпочивати сюди приїхала!.. Куди Іванівна поділася?!

     - Я тут, - із сараю вийшла мати Іллі. – Корову подоїла. Онуку свіженького молочка пінистого ось…

     - Могла б і пізніше подоїти!

     - Так пора ж уже, - відповіла, а сама подумала: «Послав же Бог невістку. За чотири роки жодного разу матір'ю не назвала. Втішного слова від неї не почула. Лише Іванівно, туди, Іванівно, сюди».

       І, як на те треба, донеслося із сусіднього двору: «Мамо, я кролям пішла рвати. Обід на плиті. Молоко в холодильнику». Це – Аліна, невістка Петренків. «Моя вина в нещасті сина, моя…»

       - Іванівно, де наші валізи? – ці слова повернули її до дійсності.  – Ми зараз їдемо!

      - Як зараз? – не второпала мати.

       Та Світлана не стала пояснювати, а мерщій – до будинку.

       Син знервовано глянув на матір. Тихо так:

- Вибрали невістку? Тепер - радійте.

       Та краєчком хустини витерла непрохану гірку сльозу.

- Вибач мені, сину.

       Ілля лиш махнув рукою, сів на східцях і задумався.

                                                             ***

- Алінко, а я квитки в кіно взяв. Підемо? - дев'ятикласник Ілля Григоренко глянув у очі – сині озерця – однокласниці Аліни Петренко.

- Та я… - зашарілася дівчина.

 - То згода? – Ілля боявся, аби не відмовила.

      Аліна ствердно хитнула головою.

      З того часу вони й подружилися. Вчили разом домашні завдання, на річку бігали купатися… І завжди їм було цікаво й весело удвох. Навіть їхній найкращий друг Роман Охріменко – і той по-доброму заздрив.

     - Мені б таку дівчину! – щиро зізнався Іллі. – Поталанило тобі. І красива Алінка, і добра, і надійна.

       На все це Охріменко тільки щасливо посміхався.

       Іллю забрали до армії. Майже щодня до нього летіли листи, сповнені кохання, дівочого щастя, вірності. Писала, що працює, готується до вступу в один зі столичних інститутів…

       Аліна не поспіхом ішла на роботу. Назустріч – одразу впізнала – мама Іллі. Чомусь кольнуло біля серця. Згадалося сказане на проводах: «Не крутилася б ти, дівко, біля Іллі. Все рівно він не твій, не твій!..»

      І тепер відчула щось недобре.

    - Залиш Іллю, він тобі не пара! – замість привітання, одним подихом, різко випалила Ольга Іванівна. І наче болючу гостру занозу загнала в юне дівоче серце.

     У Алінки зарум'яніли щоки. Вона так тоді нічого й не спромоглася відповісти.

     «Не твій…Не твій…» - повторювала раз по раз ці слова.

      Повернувся з армії Ілля. Зустрівся з нею випадково.

   - Я знаю, чому ти перестала мені писати. Мати розповіла. Пробач її.

    - Може, я справді тобі не пара? – повторила Аліна ті болючі слова. – І дружина тобі потрібна не така як я, а з освітою, багата…

     Алінка поступила заочно до сільськогосподарського університету. Віддзвеніло їхнє весілля із…Олегом Петренком. Незабаром на світ з'явилися й дві доньки, у яких вони не чаяли душі.

     Ілля також навчався в університеті, правда в педагогічному, але на стаціонарі. Одного разу надіслав листа: «Мамо, я одружуюсь. Невістка тобі сподобається. Має багатих батьків. Сватів, значить, твоїх. Приїжджай на весілля».

    На вокзалі Ольгу Іванівну та кількох її родичів зустрів один Ілля.

  - Розумієте, - виправдовувався. – Усі весіллям зайняті.

  - Ну, синку, яка ж то в мене невістка? – не без задоволення поцікавилася Ольга, переможно обвівши поглядом рідню.

   - Закінчує університет, має власну машину, квартиру, - відповів Ілля, - самі ось побачите…

      Свати зустріли їх не зовсім привітно, це відчувалося. Правда, як годиться, привіталися, запросили до будинку. У ньому було все: дорогі килими, гарнітури, кілька сучасних холодильників, телевізорів, комп'ютерів…

     Від усього цього у простої сільської жінки аж у голові запаморочилося.

     Невістка Світлана, доволі симпатична, струнка, після «здрасті» без

будь-яких комплексів звернулася до «дорогої» гості:

   - Іванівно, вибач, тут місця вільного немає, а в нашій з Іллею квартирі – ремонт. Мій татусь для вас номер у готелі замовив. У ньому всі й переночуєте. Весілля – завтра.

       І хоча оте «Іванівно, вибач…» різонуло, ніби гострим лезом по серцю, та найбільше вразило, що у величезних хоромах їй чомусь місця не знайшлося.

      - Завтра ввечері й додому поїдете, - додала невістка. – Квитки вже замовлені.

     …Після гучного весілля, десь через півроку, мати відвідала молодят. Олег саме прасував білизну. Світлана на дивані читала книжку.

    - То ти, синку, сам і прасуєш? – здивувалася мати.

     - А що тут дивного? – відірвалася від захоплюючої книги невістка.  – У нас цивілізоване життя. Правда ж, Іллюша?

       Той змовчав.

     - О! – глянула на годинник Світлана. – Тобі вже пора, збирайся! – кинула вона чоловіку.

    - Куди? – не зрозуміла мати.

    - Ми власну крамницю відкрили, - пояснила невістка. – Ілля вночі там сторожує. Потрібно ж якось жити молодій сім'ї?

    - А навчання? – тихо поцікавилася Олена Іванівна.

     - Він у академічній відпустці.

     - У якій? – не второпала свекруха.

     - Ой, яка простота!  - скривилась Світлана. – Рік магазином позаймається, потім далі навчатиметься. А мо', й ще щось придумаємо.

       Потім Олена Іванівна ще раз побувала в гостях, коли народився онук. Та краще б не їздила!

       Ілля сам прав пелюшки, купав дитя, варив кашу. Правда, Світлана, запевнила, що незабаром няню найматимуть, яка все це й робитиме…

                                                                   ***

       До села Ілля з сім'єю кілька років не навідувався. Світлана все говорила: ні комфорту там, ні умов для нормального життя, й відпочинку. Не везти ж туди із собою няню! А оце, нарешті, позавчора приїхали.

    …Тихо поруч із сином схлипувала Олена Іванівна, ковтаючи непрохані гіркі сльози, які, мов град, котилися по її згорьованому обличчю. Ілля піднявся зі східців і пішов до саду, де на все село вже пахли білий налив і абрикоси.

      І тут він пригадав слова Аліни Петренко, які вона сказала перед проводами його в армію.

Він їх запам'ятав. На все своє життя запам'ятав: «Щастя, як жар-птиця. Його потрібно берегти. І якщо загубиш – то назавжди…»

Богдан ЛІСОВСЬКИЙ.