Пам’ять. Він був багатий на добро і любов

25 грудня виповнюється 10 років відтоді, коли за життєву межу на 54-му році життя раптово пішов великий життєлюб, патріот, колишній директор Головківської ЗОШ І-ІІ ступенів, вчитель-методист української філології, поет-пісняр, член-кореспондент кафедри української мови Житомирського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти, почесний громадянин Малинського району Валерій Володимирович Лісовський (1953-2004).

Валерія Володимировича знали не лише в освітянському колі рідної Малинщини, але й далеко за його межами. Його передовий педагогічний досвід із вивчення літератури рідного краю вивчали колеги-філологи всієї області.

Про нього, поета-пісняра, Вчителя, мудрого й досвідченого керівника й нині розповідають студентам ННІ філології та журналістики Житомирського державного університету імені Івана Франка. Він був турботливим батьком, чоловіком, колегою, активним і небайдужим односельцем.

Він сміливо й відкрито відстоював (навіть тоді, коли його не раз викликали на «червоний килим») свою проукраїнську позицію, ініціювавши при підтримці колишнього Головківскього сільського голови Анатолія Марченка спорудження в Головках церкви УПЦ Київського патріархату Кузьми і Дем’яна, популяризуючи українську мову у часи, коли нею забороняли думати й розмовляти, активним був і на засіданнях міжрайонного літературно-мистецького об’єднання «посвіт» імені Івана Огієнка.

Він був одним і перших, хто їздив на злощасний мітинг до рідного Базару на початку 90-х років, а дружина Неля Миколаївна вечорами на весь район пошила синьо-жовті прапори…

До Валерія Володимировича зверталися за порадою багато односельців, котрі його шанували й поважали. Він дуже любив городництво, захоплювався нумізматикою, поезією, музикою. Його поезії знають і читають нині не лише на Малинщині, а й в навчальних закладах Житомира, Києва, Волині, Черкас, США, Чехії, Росії. А пісні вражають своєю ліричністю та мелодійністю, глибиною змісту.

Про його життя й творчість не раз писали МАНівські роботи учні Малина та району, наукові краєзнавчі статті педагоги й науковці краю та Житомира. Поезії нашого земляка у різні роки друкувалися районній, обласній та республіканській періодиці, фахових журналах.

Опис його небуденного поетичного й музичного талантів зібраний у книгу спогадів «Мелодії осінньої печалі», котру упорядкували 2010 року його син Богдан та дружина Неля Миколаївна. З метою вшанування його пам’яті відкрито 2 меморіальні дошки на фасадах Головківської ЗОШ та Базарського НВК Народицького району, який він закінчив, завдяки численним клопотанням громадськості, творчої інтелігенції, односельців та підтримки голови Малинської районної ради Миколи Савченка та депутатського корпусу райради педагогу було присуджено звання «Почесний громадянин Малинського району».

У жовтні нинішнього року, з ініціативи сина В.В.Лісовського Богдана за підтримки ряду керівників підприємств, приватних підприємців міста і району, Житомира відбувся І районний конкурс-фестиваль «Слово і пісня Валерія Лісовського» у якому брали участь 47 учнів із 14 загальноосвітніх шкіл району та з с. Базару.

Він дуже любив життя, людей, дітей, яким віддав себе повністю. Ще й сьогодні його насичені, цікаві й методично виважені уроки пам’ятають його учні, колеги. У школі, яку він очолював часто бували відомі письменники, поети – друзі В.В.Лісовського.

Один із друзів Валерія Лісовського професор ННІ філології та журналістики Житомирського державного університету імені Івана Франка Петро Білоус сказав:

«Він зумів виразити себе у Слові та Пісні. І це був його шлях. Це було його покликання. Він зумів серед клопотів та буденщини створити світ Поезії, світле свято, яке пропонував усім, хто хотів би торкнутися краси і незвичайності цього світу. Щирий і добрий, відданий творчості і піднесений у високому слові – таким він був, і таким я його пам’ятатиму, допоки віку мого».

Лейтмотивом усього життя Валерія Лісовського можна вважати його ж віршовані рядки:

Якщо запитають, для чого живу? –
Щоб колос у полі зростити,
Щоб землю квітучу і вічно живу
Весь вік по-синівськи любити.
Щоб подвиг вдихнути у юні серця.
І жити, як личить людині.
Живу, щоб віддати себе до кінця.
Своїй Україні єдиній!

Він справді переймався проблеми школи, часто його можна було побачити навіть у котельні, де він у тріскучі морози допомагав кочегарам палити, щоб не «заморозити» систему, на пришкільній присадибній ділянці, де раніше садили огородину, у майстерні тощо.

Таких людей нині не вистачає, про них пам’ятають і згадують, адже слід на землі Валерій Лісовський залишив гідний наслідування.

Читачам ІнфоМалин пропонуємо добірку поезій В.В.Лісовського:

Іній

Сонце сьогодні прокинулось рано –
Диск випливає яскраво багряний.
Свіже повітря, прозориться ранок,
Іній на вітах і на парканах.

Люди до праці йдуть, поспішають –
Інею ніби не помічають.
Гарно довкола, тихо, незвично.
Іній у тебе на рукавичках.

Грає, мов перли, чистий – аж синій
Сіється іній, світиться іній.
Певно, ці чари лиш на сьогодні?
Іній на віях. Іній на скронях…

* * *

Відчиниш вранці двері звично,
Ступнеш ногою за поріг –
Пухнастий, чистий хірургічно,
Тонкий, мов перкаль, перший сніг.

Торкнись – тепло долонь зволожать
Дрібненькі крапельки води.
Наздоганяють перехожих
Їх власні начерки-сліди.

А вдень – дощу дротинки косі.
Лиш мить – і снігу вже нема.
І не збагнеш: чи то ще осінь,
Чи то настала вже зима.

* * *

І весна, і зима

Відлетіла на північ у грудні зима,
Почорнів білий січень без снігу.
Навіть лютий – нелютий: морозу нема
Замість стужі – хронічна відлига.

Ну яка ж це зима, як тепло й благодать,
А березу наструнюють соки,
Та хіба ж це зима, як ведмеді не сплять,
Позіхають і чухають боки.

Подарує нам березень клич журавлів,
Сон-трава розцвіте всім на втіху,
Ну яка ж це весна, як не буде струмків,
І не капне за комір зі стріхи.

ІнфоМалин