Facebook 

 

Напишіть нам   Реєстрація    Вхід

Малинська лікарня отримала медичний автомобіль від благодійників

08.03.2019
Безпекові застороги біля Царських Врат. Або Настрої пересічного адепта ПЦУ

1

Не було б щастя, якби не нещастя. Україна та її народ, підперті зусібіч недобрими обставинами, знайшли раптом вихід. Ба, Вихід! У Царські Врата власної церкви. Велика радість – дочекатися, дожити до цього дня. Помісна церква. Повернення церкві первородства.

У історії, геополітиці й настроях дразливий провокативний акцент перетворився на благословенний вектор: від Росії, від Московського патріархату, від духовного і політичного кремлівського збочення. Нарешті рух!

А мені чомусь сумно. 

Звідки цей сум? Бо не так все сталося, як гадалося. 

Почну з голови риби… Почуваюся обібраною, дещо обікраденою. Гарант носиться нині з хоругвою Томоса і так міцно тримає держака, наче це він почав і довів до логічного завершення прихід ПЦУ. Саме таке складається враження із сукупності декларацій і заяв, а особливо ж нині – у виборчій гонитві («армія-мова-віра»). 

А насправді президент мав би трішки скромно потримати хоругву Томоса, виказуючи свою радість і солідарність у здійсненні історичної справедливості. Не більше. І потім чемно відійти в тінь хоругви. 

Хронологічно ж все виглядало так: національні патріотичні сили ще в роки так званої перебудови перейнялися намірами покинути «лоно» церкви-самозванки і відновити статус помісної церкви. Віктор Ющенко (якому є за що дорікнути) теж не стояв осторонь, ніби… А виходить так, що прийшов Петро і привів Томос. І відтепер це записано на скрижалях? Як ментально і духовно слабким людям опиратися такій серйозній маніпуляції? 

Томос був на часі, час дозрів! Нація, яка повернула собі Гідність у подіях Майдану, вже набула морального і юридичного права мати Томос. А чинний Президент, за збігом, виявився персоною, яка мала б щиро або схвалити, або відхилити. І цим обмежитися. (Бо ще ж учора ти, гаранте, у 2009 році став дияконом чи вдавав диякона під час Хресної ходи у церкві МП!).

Та хто ж відмовиться від такого вдалого збігу? І якщо урочисті слова про Томос на святкуванні Дня незалежності чи в іншій доречні промові державного мужа звучали органічно, всі інші згадування – це вже чистої води політичне шахрайство, красно прошу вибачити за зухвалість, і навіювання: Петро і Томос, Петро і Томос… Це стало, врешті, ще одним випробуванням, які Президент не зміг пройти гідно. На мою думку.

Сумно і від того, що фасад процесу вимальований гарно і рельєфно. А колупнеш фарбу окладу…

От візьмімо мою рідну Житомирщину. Коли, вдамся знову до терміну «процес», процес пішов у інших областях, у великих і малих церковних громадах, я чекала: а коли ж у нас? Житомирщина, політично потужна область, у сусідстві зі столицею! Очікування мої були, з одного боку, великими й трепетними, а з іншого – перебільшеними і тривожними. Гадалося, хто ж, як не Житомирщина, задасть тон і настрій, динаміку обростання держална (держално – це наше поліське слівце) хоругви твердими долонями прихильників і учасників процесу?

Наївна, єйбо! Бо що є Житомирщина? Хто є вона?

Брати Литвини й іже з ними. Під час голосування за зміну назви церкви, умовно назвімо їх житомирські, окремі нардепи виявили свою принциповість: Володимир Литвин (не голосував), Павленко Юрій (колишній губернатор) висловився «проти», Віктор Развадовський – теж «проти». 

А 12 грудня минулого року наші ж, житомирські, нардепи підписалися (серед 47 обурених вільною перспективою ПЦУ) під поданням до Конституційного Суду України щодо, кажучи популярною мовою, невідповідності Конституції постанови ВР про автокефалію.

Гаразд, це було цілком очікуваним кроком. Але ж чому громади такі інертні? 

Коли ж нарешті і на Житомирщині луснув панцир МП, першою церквою, що пішла від Москви, була найстаріша на Малинщині церква у козацькому селі Ворсівка. От гарний зачин, зраділа я. Але і він проходить болісно. Коли у церкву приїхали правити службу попи РПЦ, зібралася громада і надійшло чимало активістів із Малина. Попам таки не дали чинити їх справу. Перемога? Навряд чи. Адже опоненти наступного ж дня оприлюднили скарги на активістів, буцім, церковній громаді заважають брати участь у службі. Отак. 

І на цій же хвилі – інші дії активістів. Зовсім не духовні, а навпаки світські. У мережу на аукціон виставлено виконану бурштином ікону царя Миколи-ІІ (її виявили серед матеріальних цінностей під час «націоналізації» майна ворсівської церкви). Ікону продають з метою виручити кошти на благодійні цілі. Проте від самого факту виставлення такого лоту у мене чомусь холод по спині йде. Якась бісовщина у цьому, ніби, доцільному акті. 

Це, звичайно, тільки перші кроки у становленні самодостатньої української церкви. Тому не варто, мабуть, мені бути аж такою доскіпливою. Але я дивлюся на церковні громади свого невеликого міста і думаю: як же воно буде?

1(225)

 У місті всього одна рідна українська церква – тобто ПЦУ, що мужньо тримала свою автокефалію вже кілька десятиліть (у простій хаті на околиці). Нарешті завершилося її будівництво. Вона має підтримку містян, активістів-патріотів. Навіть міська рада знайшла гроші на завершення будівельних робіт, під цей благородний порив було затверджено міську програму і виділено 200 тисяч із міського бюджету.

Але інші церкви? Престольний храм Малина – РПЦ, ще дві церкви – РПЦ. Одна із цих двох перебуває в багаторічному протистоянні до храму, з яким межує стіна-в-стіну. У них взагалі унікальна історія сусідства. Дуже по-українськи, про це в наступному абзаці. (Ну, ще капличка у лікарні, відкрита на хвилі «благородного» пориву, а насправді – вірного служінню МП одного з екс-міністрів. Тоді скрізь по лікарнях і де можна, він відкривав в Україні каплички МП. А Віталій Журавський одного року у тій капличці роздавав великодні паски пацієнтам і персоналу. Благородно, що тут додати… МП рулює…).

1(224)

Свого часу у середмісті вирішили звести храм (ніхто тоді особливо не переймався належністю – Москва чи Київ, яка різниця?). Будівництво йшло драматично. У ситуацію втручалися і місцева влада, і губернатор, і пан Володимир Сацюк, і церковне начальство, закономірно.

«Дєльожка» нерухомості, громади і території впливу закінчилися трагічно. Після чисельних некоректних ситуацій протистояння настоятель храму отець Василь «і от дєдушкі, і от бабушкі ушол». Та й подався до «лона» РПЦ за кордоном. Коли отець Василь «потягнув на себе ковдру», він вдався до міжнародної підтримки. І у Малині прихожанином цієї «гарячої»церкви став Посол США в Україні Джон Гербст! (2003-2006 рік). 

Але потім став новий посол. А в одіозного отця Василя наростав конфлікт з громадою, яка його не хотіла бачити в ролі настоятеля і яка хотіла перебувати у приміщенні храму (перебратися із прибудови військкомату). Щоб отцю Василю про це не забувати, опозиція і досі править службу в аварійні прибудові до військкомату під самісінькими бровами у РПЦЗК! Врешті решт отцю Василю, одні припускають й інші впевнено стверджують, спалили хату (хтось невідомий), що була поруч. А він у цій стресовій ситуації зліг до реанімації, де і віддав Богу душу за кілька діб.

Отже поруч взаємно скрегочуть зубами РПЦ (у військкоматі) і РПЦЗК.

1(226)

Тим не менше, хоча остання – і не ПЦУ, тим не менше на одному віконечку наліпка, буцім об’єкт перебуває під охороною (принаймні, ще донедавна така наліпка справді була). На наліпці упізнаються націоналістична символіка УНСО, червоно-чорний стяг. Таким чином, активісти міста (світські і віряни) відкрито демонструють свою позицію. Буцім, якщо треба, то ми ускрізь наведемо лад і покажемо, хто в домі хазяїн. А в душах, панове?

Проте свого часу і церкви МП у місті ніби теж скочили на хвилю патріотичного підйому, беручи участь у благодійному зборі грошей і продуктів для вояків на сході, для переселенців. 

Є й інші факти. Одна вірянка розповідала (з етичних міркувань, прізвища не називаю), що під час Майдану і агресії Росії вона чітко виконувала настанови отця, не сприймала новин української сторони, вважала, що Майдан – це проти Бога, війна на сході – проти Бога і т.д. У якийсь момент в ній вчинився бунт, і вона посміла прочитати і послухати ЗМІ – що ж коїться насправді. Наслідок: вона відійшла від РПЦ. І взагалі – від православ’я! 

Йдеться про один приклад наслідків духовного середньовіччя у доволі амбітному містечку за 100 км від Києва. (А більшість виявів внутрішньої боротьби в контексті протистояння МП і КП, тепер РПЦ і ПЦУ, залишаються прихованими або латентними). Це у містечку князя Мала, який є дідом князя Володимира, котрий є велетом християнства і так шанується світом!

До чого веду?

Справедливість щодо української церкви наступила здебільшого для тих українців, які й так були на цій незалежній духовній позиції і раніше. Вони просто укріпилися у своїх правах і світогляді.

Більш ніхто із приходів міста і району не пішов від Москви. Усі інші церкви Малинщини – це РПЦ. У серці району ще й два потужні монастирі, куди жваво несуть гроші і настрої гості з усієї України. Йдеться про жіночий та чоловічий монастирі біля урочища Кипяче. (Свого часу, в 1990-х МП дуже оперативно, на мою думку (вставна конструкція для компромісу), виконав настанови ФСБ і заснував на легендарному в духовній православній історії місці спочатку чоловічий скит, а потім – чудодійне джерело поблизу нього стало місцем паломництва вірян з усіх куточків. Чому КП не наполягав на такій же ініціативі?). Зараз це потужний духовний і комерційний центр рускай сталіци в серці України.

Тим паче мовчатимуть і не чинитимуть спротиву настоятелі храмів по віддалених селах Малинського полісся. 

Років зо два тому я мала нагоду милуватися старовинним храмом в селі Буда Вороб’ї. Настоятель виявився російськомовним. Проте саме він дбав і дбає про порятунок історичної будівлі, її ремонт. Як не дякувати за це? Своє життя і побут він також пов’язав із цим селом. Тут виросла його донька. Йому симпатизують селяни. Самоврядування села сприяє його ініціативам щодо ремонту храму. 

Хотілося тоді мені взяти у нього інтерв’ю. Попросила спілкуватися українською. Але він не міг цього зробити! Сумно і незатишно стало.

Ще старіший храм є в селі Ставрі Вороб’ї. Теж потребує порятунку. Вихідка з цього села народна артистка Раїса Недашківська навіть ініціювала створення фонду для збору коштів на реставрацію храму (не можу сказати, чи наповнються цей фонд зараз). Проте він – теж РПЦ. І тут є людське але… Монах, який є настоятелем храму, ледь-ледь тримає приход. Не тому, що люди такі безбожні. А тому, що їх там жменька мала. На свята збирається ледь кілька десятків.

Однак цей монах теж має симпатії прихожан. Бо допомагає не тільки Бога триматися, а й підсобляє у побуті старим самотнім селянам. Хіба ж це не богоугодна справа?

Коли я приміряю ПЦУ на цю ситуацію (а церков РПЦ на Малинщині не дві і навіть не три), мене охоплює тихий відчай. Як все буде? Повірте-бо, в поліських селах нічого не відбувається! Як би міцно не тримав гарант держално Томосу…

Гадаю, настоятелі усіх храмів РПЦ виконують певні офіційні і неофіційні настанови свого промосковського керівництва. Отже протистояння триватиме ще певний час. Бо немає тієї очікуваної ланцюгової реакції, про яку мріялося. Нема – бо Москва так швидко церкву і наші громади не покине. Це по-перше. Нема – бо людям здебільшого «какая разніца». Це по-друге.

А ще більше я боюся, якщо раптом щось і каталізує ланцюгову реакцію, то чи не станеться так, що на хвилі переходу священнослужителів із РПЦ до ПЦУ, ми отримаємо той самий МП в Україні, якому, власне, щиро відкриті Царські Врата (для вовків в овечій шкурі) у малих забутих Богом селах мого краю й України?

Але дуже сподіваюся, що станеться краще. Просто я ще не бачу як. А ви бачите?

Ірина Кримська

 

 

 

← До нових записів
Поділитися:

Коментарі

Логін: *
Пароль: *
Коментар: *
Відмінити
* Необхідна інформація
2019.03.09 22:07 -
Gobob Eu (1)
0 0
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ Р І Ш Е Н Н Я N 77703/01
" 1 червня Верховний Суд України скасував рішення колишнього
губернатора Житомирської області Рижука про скасування внесених у
статут Свято-Покровської громади м. Малин змін, за якими громада
ввійшла в підпорядкування до Російської Православної Церкви за
кордоном. Таким чином, ВСУ визнав законним перехід громади з УПЦ
(МП) під юрисдикцію РПЦЗ. За громадою зберігся також храм, за який
ішла боротьба з іншою частиною громади, яка не побажала змінювати
конфесійну належність".
Відповісти
2019.03.11 10:45 -
Ірина Кримська-Лузанчук (2)
0 0
І що це міняє? Суть явищ та ж сама.
Відповісти