Facebook 

 

Напишіть нам   Реєстрація    Вхід

У Бердичеві підприємець підпалив себе на сесії міськради

20.04.2019
Микола Скуратівський видав нову книжечку прози — Або — Літературно-історичні алюзії в контексті 2-го туру

У 1969 році він вперше і востаннє пішов на радянські вибори, переконавшись у повній абсурдності і вдаваності процесу. І наступного разу пішов на перші вибори вже у незалежній Україні. А згадку про радянські вибори залишив у невеличкому оповіданні, яке пропонуємо сьогодні читачам «Соборної площі».

Отже знову на сторінках тижневика творчість Миколи Скуратівського, який демонструє свою любов до жанру малого оповідання. Кілька років тому вийшла перша книжечка прози нашого земляка. Принагідно повідомляємо, що вийшла щойно вже друга — «Древлянські береги» (оповідання 1970-2018 років).

Але запропоноване оповідання не увійшло ні до першої, ні до другої книжечки, бо зовсім нове.

ЗА ЧЕРВИВОГО ОГІРКА

Мама дістають із скрині спідницю, вишиту кофту, квітчасту хустку — святкове вбрання, яке вони одягають на Різдво, старий Новий Рік, Великдень, Трійцю та Покрову. І раз за декілька років — у день виборів.

—   Нове вдягай, поміж люди йдеш, — підказують тато.

—   Де воно те нове? Стогоднє все, невесело кажуть мама, ідуть

перевдягатися у другу кімнату хати, збудованої з повітки маминої бабусі Степанини, розкуркуленої у далекі двадцяті роки.

—   Твоя правда, нове з старими дірками, — погоджуються тато, — але

ж гарне! — Підхвалюють мамині вдяганки.

—   То ти йдеш на вибори чи не йдеш? — допитуються мама,

зупиняючись біля дверей.

—   Куди? Це вибори? Кладуть одного червивого огірка і кажуть —

вибори. Я краще книжку почитаю чи дрова поколю.

—   Коли дрова, — кажуть мама, йдуть на вибори, тато виходить за

ними, і я вишпигую з хати слідом.

         На дорозі зустрічаємо власть — голову сільради Євтуховича.

У нас два голови: колгоспний — Дмитрович і сільрадівський — Іван.

         — Що, Максимовичу, на вибори знов не йдеш?

—   Один огірок у торбі — це вибори? Ти от скажи мені, скажи, що ти

робитимеш, Іване, як тебе сьогодні не виберуть? — хитрують, задурманюють несподіваним Іванову голову тато.

—   Ну… ну бригадиром буду. Антоновича на пенсію випровадим, і

буду.

—   Дмитрович знає про твій наполеонівський план?

—   Мабуть… ну… мабуть, здогадується.

—   Ясно. Знає і мовчить. А як не виштовхаєте? В Антоновича у верхах

лапа волохата, — кмітливо придумують тато, а мо’ щось і знають.

—   Да? Може. Так, думаєш? Розумний ти, Максимовичу, грамотний, а

все ще коням хвости крутиш. Я, щоб твою грамоту і освіту мав, то давно б вже головував там, де Дмитрович.

—   Не призначать, безпартійний я, — кажуть про себе тато, а про мого

діда Максима, якого у тридцять сьомому і тридцять восьмому катувало енкаведе, мовчать. — Не призначать, бо ноги у Дмитровича міцні і голова не для вошей.

—   Да, не призначать.. Беспартєйний, брехнуть і язика за зубами

держать не вмієш. Не призначать, — погоджується сільська власть.

—   Іване, брехнею світ пройдеш, назад не вернешся, вчили мене мама й

тато. Я — то таке, рядова галушка в окропі, а ти — власть. От не виберуть, лапа в Антоновича, з бригадирством прольот. Куди підеш, ким будеш?

—   Ну… в обліковці, — знаходить нову посаду.

—   Там Лука на мотоциклі німчурацькому трофейному — не обженеш.

Краще за нього поля не обміряєш. Факт?

—   Ну то лановим піду! — просвітлюється захмарене лице. —

Демидович ночами спить удома, а вдень їздить коником куди хоче, а я вночі всіх злодюг на гарячому зцапаю! — Радіє несподівано знайденій легкій роботі , ведеться на татову гру голова. Я те розумію і даю собі слово не бути таким безголовим, як він.

—   А лановим не вигорить? — продовжують своє тато.

—   Чого приклепався? Все одно робить не буду! — сердиться і посилає:

— Та пішов ти…

Я встигаю придолонити вуха, але одну руку міцно не притискаю і чую,

куди посилає тата власть. Але вони туди, як і на вибори, йти не хочуть. Тому беруть ковальську сокиру, відчиняють двері повітки і колють дрова.

***

—   Максимовичу, вибрали! Йди замочимо! — посеред ночі горлопанить

на весь куток п’яненький Євтухович, будить мене і тата.

—   А чого б не випити казьонки, не часто трапляється така халява, —

тихо, щоб не чули мама, кажуть тато і йдуть замочувать нового-старого голову.

         Виглядаю з-під ряднини, дивлюся у вікно, за яким горлопанить Іван, і через шибку заглядає у хату прихмарений у день виборів місяць.

2019

 

← До нових записів
Поділитися:

Коментарі

Логін: *
Пароль: *
Коментар: *
Відмінити
* Необхідна інформація