Знайшла в архівах три аркуші А4 заповнених від руки. Підписано: «До організації краєзнавчого музею Малинщини».

Хтозна, як і коли потрапив до моїх рук цей документ (вірніше, його ксерокопія). Але потрапив за адресою. Адже я завжди підбирала різні цікавинки – як журналіст; а такий рукопис, тим паче – як людина, яка не втрачає мрію про респектабельний історико-краєзнавчий музей у Малині.

Що ж я вам хочу сьогодні показати?

Від руки написані роздуми Людмили Петрівни Шевченко про необхідність музею. Рукопис датований 29 липня 2005 року. У когось є (якщо ще є…) оригінал цього документу. Але не це важливо. А те, що музей завжди був у думках малинчан, істориків і неісториків. І спочатку музей був не у думках, а був насправді. Моє покоління ще пам’ятає його у приміщенні за парком (тепер у цих стінах КП «Скорбота»).

Та краще послухаємо, що у цьому документі говорить вчителька-пенсіонерка, голова колишньої музейної ради Малинського народного музею. (Не редагую і не скорочую).

Щодо активно присутнього духу минулої комуністичної епохи в тексті. Будьте поблажливі. Людина була ровесницею радянської епохи. А нам головне почути не це, а важливість створення музею. 

«До організації краєзнавчого музею Малинщини 

В наш час місто Малин і Малинський район не мають краєзнавчого музею, хоча і мають славне минуле, яке б, при його відображенні, дало б великі виховні можливості.

У 70-80-х роках у Малині працював народний музей революційної, бойової і трудової слави. Музей не мав власного бюджету, створився і працював за рахунок громадськості, тому його приміщення і обладнання були досить примітивними. Проте враження від його відвідання, за словами відвідуючих, було дуже велике. Це неодноразово стверджували його систематичні відвідувачі, екскурсанти з військових частин Тетерева, Білокоривичів, Житомирського туристично-екскурсійного бюро.

Екскурсанти з Київської школи молодих комуністів при ЦК ЛКСМУ, що часто приїздили до нас, розповідали, що їх найулюбленішими музеями на Україні є музей м. Кам’янця-Подільського і м. Малина, тому що в цих музеях експозиції музейних залів природно поєднуються з пам’ятками історії поза стінами музею.

І дійсно, після відвідування нашого музею екскурсовод продовжував розповідь на подвір’ї, яке було пам’ятним місцем перебування Миклухо-Маклая на Малинщині, у міському парку, де проводилися розкопки, біля Кургану Безсмертя, на Алеї Слави, біля меморіалу Малинського підпілля.

Кожен крок, пройдений по алеях парку, говорив про незабутнє. Ось маленький пам’ятник – стара гармата – вона розповідає, як артилеристи 5-ї армії генерала Потапова цілий місяць стримували навалу гітлерівців, що в 1941 році рвалися до Києва. Ось маленький обеліск, що розповідає про подвиг наймолодшого малинського підпільника Васі Мелещенка. І довга розповідь на Алеї Слави про грудень 1943 року і його події на Малинщині. І довга розповідь біля меморіалу Малинського підпілля.

Отже утворювався цілий музейний комплекс. Екскурсоводи Житомирського туристичного бюро поповнювали маршрут наступним відвідуванням школи №1, паперової фабрики, лісотехнікуму, Поліської дослідної станції імені Засухіна.

У 1990 році музей перестав існувати. Дуже старе приміщення потребувало капітального ремонту.

На даний час біля приміщення старого музею побудовано лісгоспом будинок (№23-а по вулиці Фрунзе). По своєму розташуванню він, як і в минулому було, дає найвигідніші умови для створення краєзнавчого музею.

Є достатня кількість вже зібраних і опрацьованих наукових матеріалів про історію Малинщини, є багато ентузіастів-краєзнавців, які б з охотою безкоштовно опрацювали б цей матеріал відповідно до експозицій музею.

І було б актом великої справедливості, якби Малинський лісгосп передав будинок №23-а по вулиці Фрунзе під краєзнавчий музей.

Адже всі школярі Малинщини завжди ставали на допомогу у догляді за лісом, коли їх кликали лісові господарники. Я як стара малинська вчителька спостерігала це і брала участь, починаючи з зими 1945 року. І справедливо, щоб матеріальний зиск з лісу став здобутком не однієї якоїсь привілейованої сім’ї, а здобутком усієї громади Малинщини.»

Післямова

Ось такі роздуми. Мій коментар буде коротким.

Щодо вулиці Фрунзе, любі малинчани, ви зрозуміли – це нині вулиця Володимирська.

Щодо мрій вчительки про музей у приміщенні будівлі, яка належить Держлісгоспу. Звідки вона взяла цю ідею, не відаю. Гадаю, це провальна ідея. Адже, якби на неї відреагували, то був би результат. (Не думаю, що думки Людмили Шевченко про це приміщення збереглися лише у мене у ксерокопії її роздумів. Мабуть, вона їх активно просувала).

Ну, а про бюджет і роботу на волонтерських засадах… Що тут коментувати? Все як завжди. Некомерційний підхід не може дати комерційний (туристичний) чи виховний зиск.

З повагою малинчанка Ірина Кримська.