Буча - це собака з оповідання коростеньського письменника Віктора Борисовича Васильчука.

ВІД АВТОРА

Вперше потрапивши в тридцятикілометрову зону особливого контролю, що під Чорнобилем, я побачив порожні людські поселення і відчув щось незрозуміле... Ні, це був не страх, не смуток... Здавалося, стою на якійсь планеті. Білокорі берізки, вічнозелені сосни, смарагдові поля, голубі озерця... Немов на картині. Довкола – жодної живої істоти. І тиша. Неймовірна тиша.

Аж у вухах задзвеніло... Та вже далі, коли підійшов ближче до покинутих осель, побачив поди-ноких мешканців сплюндрованого радіацією краю. В бур’янах, понуро опустивши голову, стояла, з розбухлим вим’ям, корова. Стрілою промчав дивний аж надто гривастий кінь. А на узбіччі дороги спокійно сидів кудлатий собака. Запам’яталися його безбарвні очі, котрі байдуже споглядали мене... Можливо, все мені ввижалося?.. Але та «зона» існує. Реальна. Жахлива. Безповоротна... І той собака, що зустрівся, мабуть, відкликнувся б, якби я його покликав. Та, певно, він уже помер. Хоча в пам’яті залишиться назав-жди, як і мій Буча. А присвячена ця повість усім «братам меншим», які загинули в пащі чорнобильського монстра...

...Буча бачив, як господар, його дочка й дружина сідали в автобус і коли авто рушило, довго біг за ним. Аж поки старенький «рейсовик» не зник за виднокраєм. Собака, мабуть, ще з півтори години вперто гріб дужими лапами глибокий пісок дороги. А потім впав. Поклав безсило голову на передні лапи і... жалібно заскімлив. Він не розумів чого його покинули. Завив. Далеко, десь там під Чорнобилем, таким же моторошним виттям відгукнулося село. Там йому дали життя. Подарували доброго господаря. А тепер?..

Буча спробував підвестися, але лапи чомусь не слухалися. Так на дорозі, в глибокому піску, він і заснув.

Прокинувся Буча від сонця, що струмувало прямо в очі. І від якогось Вовтузіння під боком. Чорне, кошеня довірливо тулилося до нього, терлося об лапи, перекреслюючи давнє людське переконання про одвічну ворожнечу. Пес лизнув спраглим язиком кошеня. Воно перестало нишпорити, затихло. Він ще раз глянув туди, за виднокрай, де вчора щезнув автобус з його господарем, глибоко втягнув повітря. У ніздрі вдерся незнайомий запах. Але він чомусь не насторожив Бучу. Обтрусившись від піску, він похнюпивши голову, почвалав назад. За ним – кошеня.

Майже біля самої хати величезна чорна сука, лементуючи, кинулася на маленького супутника, який спритно шмигнув Бучі між лапи, і враз зіщулився, ставши непомітною грудочкою, що й Буча ледве не наступив на кошеня. Різко розвернув голову і погрозливо загарчав на нападницю. Іншим разом він залюбки побіг би за нею. Вона жила по сусідству. Під плотом її господаря завжди збиралася зграя кобелів. Чорна настовбурчила загривок і відступила.

На подвір’ї було порожньо. Біля напіврозваленої буди одиноко сиділа курка. Буча раптом відчув, що голодний, але не насмілився зачіпати пір’ясту сво-ячку. Пішов до хліва. В ньому ще пахло коровою. В яслах лежав комбікорм. Спробував їсти. Горло тиснув незвичний смак. Господар ніколи подібною їжею не годував. Довго запивав з’їдене запліснявілою водою, зіп’явшись на діжку під хатою. То була давня вода. Без смаку.

Кошеня теж пустотливо видерлося на край діжі...

Наступного дня село знову ожило. Наповнилося гуркотом автомобілів, тракторів, людськими голосами. Буча повеселішав. Бігав довкола чоловіків у респіраторах, протигазах. Обнюхував усе, сподіваючись учути щось знайоме. Але коли один із військових ударив його ногою під живіт, відбіг. Ліг подалі, поклавши голову на лапи. Насторожено спостерігав, як ті люди зловили «своячку», відкрутили миттю їй голову. Невдовзі нудотно-смачний запах заполонив подвір’я. Настирливо занявчало кошеня. Йому кинули кістку. Буча навіть не ворухнувся.

– Бачиш, вставився, клятий! Наглитався радіації... Тепер понесе десь. Треба його тут дезактивувати разом з усім цим лайном. Владе, візьми в кабіні карабін. І м’яса витягни з юшки. Зараз ми його принадимо поближче... На-на-на...

Буча звів вуха. Відчувши в голосі того опецькуватого недобре, загарчав. Але тепла смачна кістка впала під самий писок, на мить забивши духом розвареної курятини інстинкт самозбереження.

Та Буча не встиг проковтнути «гостинець» – пролунав постріл. Заплюю-щивши очі від болю, собака рвонув у кущі. Ліву задню лапу нестерпно пекло вогнем. Кавказець спробував зубами вирвати ту «бджолу». Він пам’ятав, як кусалися руденькі малі комахи, яких господар чомусь ніколи не відганяв від себе. А їх у садку літало чимало. Не раз його жалили. А це знову...

– Он він за деревом! Шляпа, вцілити з двох метрів не можеш! Давай швидше, бо втіче!..

– Ви що, подуріли! – сердито загукав їм старший. – Залиште в спокої нещасну тварину, вона й так тут натерпілася!

«Підхльоснуті» мисливським азартом військові не вгавали. Тоді старшина нагадав їм давню мисливську істину:

– Якщо вб’єте собаку, то рушниця обов’язково зламається! А вона вам ще згодиться...

– Гаразд, Владе, залиш... Чуєш, що старшой каже.

...Якась невидима внутрішня сила змусила Бучу підвестися і пружиною кинула його тіло вперед. Він біг, аж поки в очах не потемніло. Впав несподівано узбіч дороги...

– Глянь, Степане, вовк убитий! – зупинив автомобіль край дороги Петро Шеремет. Він з колегою здійснював звичний черговий об’їзд радіаційної зони.

– Який це вовк? Кавказька вівчарка. Гицлі, певно, підстрелили, – заперечив Степан.

Буча почув голоси. Розплющив очі. Перед ним стояли майже ті ж люди. У формі.

– То що, заберемо на КПП, Степане?

– Він, певно, аж дзвенить від радіації... Ти вже козу припер у відділок. Що з того вийшло? Ще й мені перепало. Загримиш знову, юннат нещасний, цього разу начальство вже не пробачить.

– Мовчи, дай аптечку ліпше, хоча перебинтую нещасного.

– Дивись, гризоне, скажений, мабуть... І сорок уколів не допоможе...

– Та ні... Очі в нього повні сліз. Дісталося бідолашному. З карабіна його хтось шанда-рахнув. Шарик, Шарик! Бачиш, навіть не ворухнеться. Давай бинт, міліція повинна допо-магати потерпілим. І сала відріж шматок, там – у моєму тормозку. Певно, голодний.

Буча вдихнув смачний запах і враз заспокоївся, готуючись до найгіршого. Йому вже було байдуже, але силкуючись підвести голову, загарчав кволо. Спробував гучніше — з пащі витиснувся глухий стогін. На змученому собачому писку можна було прочитати: «Людоньки, пощадіть! Що я вам заподіяв?..» Моторошно дивилися дужі чоловіки на ті собачі сльози.

– Спокійно, Шарику, спокійно, – примовляв лагідно «юннат», бинтуючи пораненого, – все загоїться, як... на собаці.

– Поїхали вже, він все одно помре, крові багато втратив. Поклади в кущі – гицлі доб’ють чи кабани роздеруть...

– Тобі б на живодерні працювати... Подай ліпше пляшку з водою, напою ще, може, оклигає...

Знову вкотре Буча відчув людський запах. Він уже не насторожував. Не віщував біди. Але й не нагадував господаря. То був зовсім інший запах.

– Поїхали! Поїхали, часу обмаль, Петре! – підганяв колегу міліціонер.

Невдовзі їх автомобіль зник, залишаючи на самоті пораненого собаку. Зашелестів таємниче ліс, теж самотній. Без звірів, птахів. Без любителів лісової романтики....

Повна версія оповідання