Facebook 

 

Напишіть нам   Реєстрація    Вхід

Кого обрали старостами малинські депутати

14.04.2020
Іронічне есе про те, хто куди сміття несе

 Варіації на тему українського ресентименту

 gratisography-sad-cry-thumbnail

Стоїть сміттєвий бак, а за п’ять метрів – купа сміття. Її не прибирає той, хто нагріб. Не бачать перехожі. Люмпени докидають сміття на ходу.

Той же алгоритм супроводжує свинство містян, які машинами і возиками скидають сміття до лісосмуг, рівчаків, на околиці чи просто порожні міські території за їх парканом. У той час, коли місто вже має стільки контейнерів для сміття, коли доступною за бюджетом є послуга вивезення сміття організовано – вантажівкою прямісінько на офіційне сміттєзвалище!

Або. Під’їздить до контейнерів роздільного збору сміття розкішний джип, виходить із нього такий же розкішний володар, виносить три пакети сміття. І всі вкидає в… один контейнер. І скло, і пластик, і картон… Що ним керує?

Активні громадяни систематично і багато років підряд проводять акції, започатковують проекти з очищення міста і довкілля від сміття, залишків людської присутності і неохайності. А між цими подіями інша частина не менш активних земляків (абсолютно без злих намірів дошкулити чи помститися першим) відновлює стан речей: скрізь по зовнішньому периметру Малина, на його внутрішніх територіях, на берегах Ірші, на пустищах «відростають» у ширину, довжину і висоту смітники і гидники.

Що це? Як це можливо в одній реальності і в одній парадигмі існування єдиної громади?

Деяке полегшення відчуваєш хоча б тому, що знаходиш пояснення явищу. Шукала його для себе і я. Й таки знайшла. А чи поділятимете моє пояснення ви, шановні читачі, інша справа.

Міркування знаходять початок аж у визначенні ресентименту. Цей термін увів Фрідріх Ніцше. Коли я спотикнулася об «ресентимент», пазли роздумів про дивні, бо суперечливі явища нашої реальності склалися в логічну картину.

Ресентимент – це як ненависть до причини усіх твоїх невдач. І насправді у нас побутує свій термін із влучним визначенням. Який? А ось цей: «Поганому танцьору…». Далі знаєте. Так от, той ресентимент у вигляді завади в штанах танцьора є у багатьох як елемент характеру й об’єктивної реальності. (Чим тільки не прикриває танцьор суб’єктивні й надумані, насправді, причини!).

Є такі яйця в непробивній кам’яній шкаралупі ресентименту в цілих країн та народів. Традиція, знаєте! У Ірані улюблене: якби не американці, то… У арабів усьому винною євреї (і хіба тільки у арабів?). У Росії з усіх боків заважають вороги – «укри», «піндоси» – вона без ворогів не може; немає з ким воювати – то вигадає, не спрацює – то бігом організує.

А у нас є українські яйця. Кілька видів. Найпоширеніший сорт: «Винні папєрєднікі і наступнікі». Чи хунта, чи комуністи, чи патріоти, чи риги, чи зелені…

Але повернімося на наш малинський локальний майданчик, де процвітає той ресентимент, винайдений Ніцше, а нехай йому грець! І цвіт його прикрашає нашу реальність на межі переходу з однієї історичної парадигми в іншу.

А може, і не цвіт, а цвіль? Ми ще ніби у сплячці. Певна частина нас. Це явище теж має філософське визначення – соціальний анабіоз. За тим же Фрідріхом.

Без анабіозу ніяк! Не буває так, щоб із рабства вийшов і зробивсь на ранок самодостатнім! Пошук незалежності триває ще довго після святкової  календарної дати 1991 року в нашій історії, навіть якщо ми святкуємо її не одне десятиріччя.

У цьому пошуку одні рухаються, інші сплять. І, причому, рухомі несуть на собі тих, хто спить. Бо навпаки неможливо.

Добре, давайте поясню все просто. От іде людина у напівсні до клозету, починає пісяти і… пісяє мимо унітазу. Мимо – бо спить!

Ні, я не адвокат тих, хто люрить мимо. І прибирати нашу спільну територію після них не хочу! Але мушу. Тобто я – у сенсі громада, яка навчилася втрапляти пісяти до унітазу і не хоче ковзати у калюжах тих, хто лишає їх у напівсні.

І, о парадокс! Самі сонні люрники виглядають зовні дуже і дуже бадьоро. І їх можна цілком сплутати із свідомими. Просто у сонних триває (або і не минає ніколи вже) аберація – тобто викривлення зору. Якщо ти бачиш неправильно, то і мислиш відповідно, відтак – основний божественний орган твій, що зветься Совість, потерпає теж від аберації. І тут запізно цитувати для якогось малинського Крохи «Што такоє харашо і што такоє плоха?».

Отож малинський ресентимент, як і увесь український, знаходиться між аберацією совісті і соціальним анабіозом, як ота качка на гойдалці між двома каменюками у центрі Малина. Гойдається, аж порипує. Бо ці каменюки – як щось незавершене, недомислене, щось таке, що не донесли до потрібного місця, не знайшли потрібної форми, взяли та й кинули.

І відлунює ця тенденція у всьому, а не тільки в питанні сміття. Сміття – просто зручне як приклад. Його багато і видно всім. Якби прояв ресентименту в інших сферах можна було б конвертувати у сміття, то ми зіштовхнулися у освіті, охороні здоров’я, силових органах тощо із «смітниками» на кшталт катастрофи, яка трапилася (і триває) із відходами у Львові, скажімо.

Якщо вже про столицю нашого П’ємонту, то доречно буде згадати відомого письменника із Лемберга Юрія Винничука. Є у нього роман «Мальва Ланда», де значна частина сюжету триває на отій славетній смітниці, що стала недоброю легендою. У творі такий собі пан Бумблякевич здійснює вимушену мандрівку тим самим сміттєзвалищем, яке вже набуло статусу держави в державі.

Інший персонаж каже до Бумблякевича: «…енцикльопедія сміттярки мусить триматися саме на твердих націоналістичних підвалинах. Мусите описати край, що за своєю суттю є своєрідною державою в державі з її феноменальною самодостатністю. Така енцикльопедія повинна розбудити могутній спалах патріотизму і бажання самопожертви. А для наступних поколінь стати джерелом пихи і честолюбства. В майбутньому я бачу нашу сміттярку своєрідною Запорізькою Січчю, в якій куватимуться серця героїв. То буде як Чистець нації, котра, протікаючи, наче Полтва, крізь усі наші лябірінти, залишить тут усе мілке й невартісне, слабість свою й недорікуватість, страхи і зневіру… Тепер ви розумієте, яка відповідальність покладена на вас?».

Якщо закцентувати, що письменник працював над романом з 1990 до 2003 року, можна зауважити його передбачливість – на межі яснобачення. Це було до Помаранчевого Майдану і до Революції Гідності!

Читаючи цю прозу, поринаєш у дикий сюр. А потім ловиш себе на думці, що це так схоже на сплячку. Або на світобачення засобом ушкодженого аберацією зору.

Оце і є причина всіх наших невдач: викривлений зір сонної істоти. У нашому випадку – містянина, що механічно кидає пакунок із сміттям у центрі міста, потім люрить на нього, щоб далеко не ходити. А винен хто? Хай буде Ніцше чи Винничук, як два яйця танцьора. Бо якби перший не увів нового терміну, а другий не оселив нас на сміттярці, то ми б і танцювали краще – уявно – а насправді лежачи у покладах сміття чи серед калюжі фізичних або ментальних (що кому) випорожнень.

Ірина Кримська у товаристві Винничука та Ніцше.

← До нових записів
Поділитися:

Коментарі

Логін: *
Пароль: *
Коментар: *
Відмінити
* Необхідна інформація