Можливо, 15 лютого стане символічним для України? Воно не повернуло матерям їх синів, що поклали життя в чужій війні в Афганістані. Але, може, воно не дасть загинути тисячам наших чоловіків у страшній війні на сході України, бо їх і так щоденно десятками ховає німа земля нашої Батківщини, а в небі нашої Батьківщини стоїть, не стихаючи, волання материнських сердець і серця народу...

У Малині 13 лютого о 10.00 розпочався мітинг пам'яті воїнів-інтернаціоналістів.

Хоча тепер їх називають ветерани воєн на території інших держав. Називати інтернаціоналістами - язик не повертається. Бо то совковий термін, по-перше. Бо "інтер" зовсім не пасує до "націоналіста". Адже націоналісти - це сьогодні живий щит України (не чіпляйтеся до терміну, хто націоналіст, а хто ні - сьогодні націоналісти всі, хто боронить свій народ і землю, а хто супроти них стріляє - фашисти й терористи).

Повернімося на мітинг...

Він був лаконічний і в мінорній інтонації. І всі розуміють чому. (Перед мітингом трохи недоречно звучав один із радянських маршів у мажорному настрої - мабуть, затесався серед фонограм випадково). 

Зібрання було людне, як ніколи. Час гуртує? Організатори гарно попрацювали? Як не є - важливо, що більше очей і вух сьогодні відкриті й налаштовані бачити й чути. Так здалося, принаймні.

Голова районної ради, це вже звичай, не прийшов. Від райради ніхто не виступив.

Виступи були короткими і мимоволі переходили в слово про сьогоднішній біль.

Андрій Буднік сказав кілька строгих чоловічих слів і оголосив хвилину мовчання - за своїх побратимів, а головне - за наших захисників, які захистили Україну, але не змогли захистити себе.

Олена Оксьоненко-Мороз прочитала молитву "Отче наш!".

Старшокласники школи-ліцею так прочитали вірші, що холод пішов по хребту і сльози зчавили горло.

Квіти поклали й розійшлися.

За два дні - 15 лютого. Що воно означатиме для нас?