От лихо… Ніяк не пригадаю, коли ж то все почалося. Оця клята корупція((( Ніби хто з пам’яті стер, щоб не мучило. І щоби не допікало.

Парадокс. Допікає зараз вельми, а пам'ять не повертається.

То коли я вперше допомогла корупції? Коли і де перевела цю відьму, яка прикидається старою немічною, через дорогу?..

Може, тоді, коли намагалася службові (не свої!) питання вирішити фляжечкою кон’яку і коробочкою цукерок? Фляжка була завбільшки з дулю, а коробка цукерок – завдовжки з фляжку. Це все, на що у мене вистачило грошей… Але треба було йти, покланятися, попросити з тим подарунком. Проте ніхто не навчив, як то робиться, тому вилетіла з кабінету, як і влетіла – перелякано. І то добре. То був магічний пендель.

Грішна, грішна. Гріха набралася, питання так і не вирішила. Видно, є ще якийсь – третій! – спосіб… Не порадили!

Ой! Повертається пам'ять… Знаєте, оті здавання на «стіл накрити для комісії»? Якій завгодно комісії в якій завгодно галузі… Або – «щоб щось вкласти до портфелика інспекторові»? Якому завгодно інспекторові з якої завгодно інспекції. Ні, сама не торкалася портфелика і за столом не плямкала і не цокала. Але в складчину здавала. Чи то бюджетна сфера, чи то бізнес…

Ви – ні? Ви – не винні? О! То ви – коні, мабуть… Чи – святі?..

От не увімкнувся у мене механізм опору! Опір був, а увімкнути не змогла – по руках зв’язана! Залежиш від керівника, керівник – від свого керівника, а той – далеко залежить, звідсіль і не видно. А нам і не положено бачити.( А то ще дізнаємося, що то ми на ремонт паркету у ВР здаємо чи дотації на обіди депутатам в їх їдальні без відриву від виробництва. Обід депутата зараз коштує стільки, скільки талон на один обід у шкільній їдальні для мого синочка, відколи харчування стало платним. А ви не знали? Тільки меню відрізняється вельми у ЗОШ і у ВР).

І це не увесь гріх мій. Каюся, звільняю місце для нових гріхів. Бо скільки ще доведеться? Поки дитина в садочку – здай на пластикові вікна, здай на чашки і на горщики, здай на все, що записано в Конституції. Хтось же повинен забезпечити її (Конституції) товарний вигляд і репутацію безкоштовної освіти?

А там школа – дай-дай-здай-здай… Піраміда! Над батьками – здай! Над вчителями – здай! Над директором – здай і здайся… Або – здам, якщо не здаси!.. Шантаж і погрози (хоча й завуальовані під турботу і добровільність)! Ні, не прямі, що ви, що ви… Лагідно, настирливо, по-діловому – на зборах, на батьківських комітетах, на конференціях. Суцільне здавання-продавання. Щоб забезпечити ще й на цьому рівні статус безкоштовної освіти, у якої є власна стаття в держбюджеті. Ціла окрема стаття держбюджету! З наших податків забезпечується, якщо і у вас щось із пам’яттю, як у мене, сталося, нагадую! Отож ми платимо двічі. Мінімум. А на ці наші здавання, теж нагадаю, є стаття у карному кодексі. Проте…

Так щоб не було те здавання кримінальним, його охрестили дипломатично й для самовтіхи – «благодійні внески». Пов’язка на очі нам і законам. Я – твій благодійник, отож ти мені внось.

Те ж і про охорону здоров’я. Де ви бачили, щоб охорона була безплатна? Отож. Та ж схема, охороняють – плати. Зарплата у них є? Ой, негарно зазирати в чужий гаманець… Тобі шкода чвертку чи сотеньку вмостити в загальний колаж «дай-здай»? Це ж як талон в тролейбус. Зайшов, купив – його тобі закомпостують (тільки тут разом із совістю) – рухайся далі…

Отож у мене сумління вже як друшляк. І на нього я змиваю лапшу, якою харчуюся увесь час, знімаючи з власних вух. Лапші вистачає – на моїх вухах, мами-пенсіонерки, дітей… Лапша про боротьбу з корупцією. Це єдині макаронні вироби, від яких точно не розтовстієш.

Ні, були й світлі моменти. Коли сина родила у Києві, з мене ні копійки не взяли. Вдихніть! Хрещуся – не взяли! Бо у мене була страховка! То це світлий момент? Таки світлий.

Ще… ще… ще… якась і пам'ять дірява, як і сумління. Видно одне на інше дає ускладнення.

Ще уточнення. А не всі і не ускрізь беруть «дай-здай». Назвати адреси? Пардон. Не скажу. Пам'ять, бачте… Але точно знаю, що є такі адреси. І вчителів, і лікарів, і шкіл, і лікарень, і підприємств, і кабінетів, і чиновників, і акушерок)

Однак ми невиліковні. Ми можемо виявити ініціативу і почати давати там, де до нас не брали. Так, на всяк випадок. Дати двірнику, а він може і взяти? Придумати – за що – можна. Ми винахідливі.

Ой! Є світлий епізод на відмивання гріхів! Згадала, як відмовила одній мамі з батьківського комітету, котра зупинила мене на вулиці кілька років тому, м’яко нагадавши, що я ще не здала на подарунок вчительці до дня народження. Я була заклопотана, думала про своє… І щось не спрацювало в моїй програмі «дай-здай», тому я сказала швидше, ніж встигла подумати про наслідки: «Я не схвалюю цього!». Сказала і вся аж стислася від несподіванки своєї заяви.

Сказала і пішла, лишивши іншу, як сама, мамку, аналізувати мій швидше незграбний, ніж сміливий вчинок - програмний збій. Сказала і сама отримала для себе інформацію для роздумів. Чому? З якої милості – вчительці на день народження! Ми з нею не сестри, не куми, не сусідки, не однокласниці… Я не стала наздоганяти мамку, аби їй втлумачити і про 8 березня, і про День учителя, і про інші свята. Вітати потрібно, але так, як могли б то зробити самі діти. Не подарунками, конвертами, коробками…

Тихо-тихо… Не бийте. Можна бити тільки тим, хто ніколи не брав і ніколи не давав. Куди ж ви розбіглися?..

Що ж. Зітхаю з полегшенням. І в цьому емоційному передихові дякую – з глибини душі (дарма що грішної), з глибини сумління (а на споді воно ще біленьке) – лікарям і лікарням, що рятували моїх дітей абсолютно безкоштовно (є у згадці ця правда), вчителям і школам, які вчили моїх дітей не за гроші, роботодавцям, які брали мене на роботу без хабара, фіскальним органам, які приймали звіти без шантажу і т.д.

Бо вони є – ті, хто не бере… не беруть участі у програмі «дай-здай» в якості координаторів. Вони таки є. Однак і їм загрожує вірус. Бо якщо сам не береш, ще не означає, що не даєш…

Дай гривню просящому, щоб підмазати. Бо простіше дати і горіти трішки у пеклі, ніж не дати і тут таки поквитатися. Дай лікарні картоплину, щоб з голоду не загнулися пацієнти. Дай у церкві (не ускрізь) на кожну душу окремо «заупокойну», бо не одмолять. Дай школі, щоб вистояла у двобої із держбюджетом. Дай поштарю копійки (а він і сам візьме, не питаючи, знає наперед, що милосердно дадуть)... Дай…

А тепер прошу вибачення за те, що викликала негативні емоції. За те, що зробила багато узагальнень. Але ж якщо комусь не загрожує бути узагальненим, то і боятися не слід. Чи не так? І не треба дорікати, що я ставлю в один ряд бідну поштарку і якогось високого хабарника.

Для прикладу історія, котрою і закінчу свій монолог.

Мала колись сусідку в селі. Вона на фермі працювала. І безбожно в пластикових пляшках і пакетах молоко додому носила. Таким чином поправляла свій матеріальний стан. І безкінечно кляла владу! То була її фішка – такі-перетакі, гребуть там, буцім, гроші лопатами.

Відтак наприкінці питання на засипку. Якби ця сусідка з краденими на фермі літрами молока видоювала у корів не молоко, а гроші у чистому вигляді, вона б гидливо перехрестилася і кинула б їх під ноги? Не знаю, не знаю… Не знаю, що б вона робила, будь у неї доступ до казни чи до легко доступних благ?.. Оце досі думаю.

І поки думаю, ці судини на тілі корупції такі здорові й широкі – немає у них ні атеросклерозу, ні холестерину хоча б якого раптом, ні тромбу… Циркулює там кров донорів-дай-здаїв і підтримує життя в тому тлустому і невситимому тілі, яке ми на руках носимо, як немовля-переростка. Воно нас або причавить, або ми його посадимо на дієту… Тільки ж чи снаги стане у нас? Адже донор не може безкінечно давати. Колись і загнеться. Що-що кажете? Нові на підході?..