Готували з дочкою в школу як реферат про визначне місце в Малині. Але... Упссс! Після того як обрали Родову капличку Гіжицьких виявилося, що крім тог, що це родова капличка Гіжицьких нічого і невідомо...
Нижче досліди по вершках (причесаний варіант)), але для краєзнавчого музею тема мала б бути серед перших, бо, і визначне місце, і є ще там куди копати

РОДОВА КАПЛИЧКА ДВОРЯН ГІЖИЦЬКИХ

Архітектурна пам'ятка 18 століття - родова капличка дворян Гіжицких (Gizycki) у стилі "українського бароко"(виправлення - за підказкою Віталій Петрович Лещенко правильно буде стиль НЕОГОТИКА), де у 1888 році похована Єлизавета Гижицка.

Сама капличка, судячи з напису на стіні збудована в 1881 році на пам’ять про батька, бо там є напис: “Дети отцу, 1881”

Капличка знаходиться на кладовищі у Городищах. Там же і пам’ятний камінь, на якому позначено дату народження та смерті Єлизавети Миколаївни Гижицької

Практично, це і всі відовості в загальному доступі: про капличку та про те, що якийсь період родина Гіжицьких володіла селом Городище і там знаходилося родове обійстя на місці сьогоднішнього профтехліцею (ПТУ).

Але хто вони, Гіжицькі?

Відомо, що рід Гіжицьких в Російській імперії пішов від Ігнатія Івановича Гіжицького, польського дворянина, який поступив на військову службу до російського імператора, і саме там досяг знаних висот та за що отримав у власність багато земель на теренах нинішньої Одеської області, і тут були основні володіння роду.

Далі по лінії одного із синів, Олександра Гнатовича, ми можемо відслідкувати малинських Гіжицьких.

За заведеною традицією дворянського роду Гіжицьких, старший син Микола Олександрович, (внук Ігнатія та син Олександра) почав свою військову службу в артилерії, звідки до 1845 році пішов у відставку в чині штаб-ротмістра. По всій видимості, до того часу він вже був одружений на своїй дружині Єлизаветі Миколаївні, так як 30 травня 1845 року в Одеському окружному суді був зафіксований акт, складений його батьком, Олександром Гнатовичем.

Згідно з цим документом, старший з синів отримав в «вічне і потомствене володіння» маєток у д. Любов-Олександрівці з 50-ма селянами чоловічої статі і 2500 десятин землі..

Таким чином, Микола Олександрович Гіжицький став спадкоємним власником усього Любов-Олександрівського маєтку в Ананьївському повіті Херсонської губернії.

Після того, як 10 серпня 1870 року він помер, його сини: Андрій, Лев, Петро, Михайло, Андрій, Володимир, Василь, Костянтин і Олександр – вступили в спадкове спільне володіння цим маєтком.

Правда, це сталося лише в січні 1889 року. Думається, що таку значну затримку у спадкових справах можна пояснити тим, що до цього часу померла їх мати Єлизавета Миколаївна, пряма спадкоємиця маєтку, і саме вона похована на городищанському кладовищі у Малині 1888 році.

До моменту розділу батьківської спадщини всі брати досягли повноліття. На сімейній раді вони вирішили добровільно розділити Любов-Олександрівський маєток на сім рівних частин.

Чому саме на сім частин, коли було дев'ять синів?

Все пояснюється тим, що Лев і Костянтин за домовленістю поступилися свої ділянки на користь інших братів, а замість цього отримали маєток при селі Городище Родомисльского повіту Київської губернії.

Відомо, що останнім із Гіжицьких у Малині, був саме поміщик Костянтин Гіжицький.

Як родині дісталися землі в Городищі та чому саме там похована Єлизавета Миколаївна Гіжицька, мати Костянтина невідомо.

Відомо тільки, що Ігнатій Гіжицький, засновник роду, свого часу приймав активну участь в російсько-польській війні на боці Росії, а це відбувалося на наших землях, та керував Житомирським ополченням під час війни з французами, і можливо саме за це йому були даровані землі на Житомирщині, бо крім Городища сім'я мали й інші землі в Радомишльському повіті.