Володимир прокинувся від різкого й нестерпного болю у животі. Вже тиждень він не міг піднятися з ліжка. Почав водити рукою по столу, щоб взяти мобільний телефон і подзвонити брату, але не знайшов його, мабуть, забрала дружина. На столику стоїть лише склянка з водою, де плавала муха.

       Відколи Володимир захворів. Нінка, його молода дружина і єдина втіха на старості років, черговий раз у запої. Її гучне хропіння було чути із сусідньої кімнати. У хаті стояв нестерпний сморід від зіпсованої їжі, немитого посуду та його затхлої постелі.

       Ця жінка «вповзла» у його життя, як змія. Він тоді переїхав у Малин із Росії. Малин – його рідне місто. Тут народився, тут живе його брат, рідня, тут могила матері, і тут чоловік хотів спокійно дожити віку…

       Після армії доля закинула його на Північ. Там він, молодий, статний хлопець, одружився з лагідною, чорнявою Анною з гарненькими ямочками на щоках. Народилися діти, а потім онуки, але він завжди хотів повернутися сюди, у своє рідне місто, до тихоплинної Ірші, бо сумував за курними вуличками і кучерявими вишневими садочками.

       Коли захворіла внучка і лікарі порадили змінити клімат, то процес переїзду до Малина прискорився. Гроші на придбання хати молода сім'я назбирала. На родинній раді було сплановано, що спочатку їде він, дід Володя, купує хату, обживається, влаштовується на роботу, а потім поступово переїздять інші. Рідня з Малина обіцяла допомогти.

       Були спаковані контейнери з книгами, інструментами, велосипедом, мотоциклом. Усе це йому знадобиться у новій оселі. Хай бачать родичі. Що він за своє нелегке життя багато чого надбав. І тепер він не голодранець-Володька, а батько, глава великого сімейства. Всі його діти вивчились, мають вищу освіту, і вони повертаються з ним на його батьківщину – Україну.

       Спочатку все ішло за планом. Він купив хату, знайшов роботу, почав облаштовуватись, заводити потрібні знайомства. Та ось прийшов лист від рідних, із Півночі, в якому повідомлялося, що захворіла Аня. «Знайшли» цукор. Вона зараз приїхати до нього не може, бо лікується, дочка її доглядає. Так минув рік. А рік для чоловіка без жіночої уваги і піклування – це багато…

     Володимир часто їздив у Коростень – за дешевим салом, молочними продуктами. Молода жінка у електричці почала розпитувати його про вулицю, де жила її рідня і до якої вона їхала в гості. Погомоніли. А на потрібній станції розбіглися, розгубилися. Вдруге зустрілися у спільного знайомого на дні народження.

       Після того життя поважного, мудрого, працьовитого Володимира, таким він вважав себе, пішло шкереберть. Ніна була набагато молодша за чоловіка. Струнка, міцна, вища за нього, сильніша, вона весело реготала, коли притискав її у темних кутках.

       У неї – двоє дітей, яким потрібно було дати освіту, влаштувати в житті. Жінка поставила ультиматум: перепишеш хату на мене – буду жити з тобою, а ні – шукай собі іншу Анжеліку (так він називав її в пориві пристрасті).

       На його запилених книжкових полицях стояли томи з пригодами цієї авантюрної героїні. Про таку палку жінку він мріяв давно, через неї позбувся і розуму, і совісті. Всі його колишні радості і печалі залишилися там, на Півночі: і Аня, і діти, і онуки зі своїми щоденними проблемами.

       Не питаючи ні в кого поради, Володимир зібрав документи і пішов до нотаріуса, де оформив дарчу на півхати своїй Ніночці-Анжеліці. Після того вона перевезла з глухого села свої пожитки і стала хазяйнувати.

       Його нове життя закрутилося у шаленому ритмі. Ніну треба було влаштовувати на роботу, обновляти гардероб, об'їздити з візитами усіх її родичів. Брат Володимира дізнався про його любовні викрутаси, бо Аня написала в листі, що він подав на розлучення. Відбулася серйозна розмова двох чоловіків, які в довоєнні роки залишились без матері (померла молодою від гарячки), а батько покинув їх маленькими і повіявся за новими спідницями.

       Вони поневірялись по дитячим притулкам, а коли підросли й закінчили ПТУ на Уралі, то поклялися, що ніколи не покинуть своїх дітей і дружин, і ніколи їм не зрадять.

      - Ти такий, як наш батько, зрадник! – почув Володимир від брата.

       Навіщо він таке йому говорить? Він більшу половину життя тяжко працював на Півночі. Виростив дітей. У кожного з них тепер свої сім'ї. Все, що було в його силах, він їм віддав, а тепер нехай самі тягнуть ярмо сімейних проблем. Вони вже йому не потрібні. Він хоче свою старість зустріти не з проблемами і болячками, а в обіймах молодої жінки. А що Аня? Стара, товста, заклопотана жінка у фартусі, з кунделем сивого волосся. У нього нова оселя, робота, нові почуття. Він аморальний?

     - Та ви всі мені заздрите! Іди геть  з моєї хати не хочу тебе й знати!

  … Тільки через декілька років зрозумів Володимир, як він «вляпався». Своїй новій господині він вибачав усе: і несмачну їжу, і погано випрасувану білизну, і довгий, злий язик. Але коли до нього почали доходити чутки, що дружина вішається на шию чужим чоловікам, а потім ще й почала частенько приходити додому напідпитку, з його очей спала пелена.

       Та вороття назад уже не було. Нінка-Анжеліка стала його законною дружиною. Він заповів їй другу половину хати. Рідня Володимира відцуралася. Інколи на базарі зустрічав брата, але радості від тих зустрічей було мало. Їм, по суті, вже не було про що говорити. Худий, зігнутий Володимир ходив, як примара…

   … Надворі завив собака. Володимир ворухнувся. Він лежав один у цій темній кімнаті, нікому не потрібний, старий, немічний. Хіба так хотів він  провести останні дні свого життя? Серце стиснулося від болю. Мамо, мамо, навіщо ти покинула нас так рано? Не знали вони з братом любові та ласки, не чули її ніжних колискових пісень, не розчісувала їм спутані кучерики, не поїла теплим молоком із запашними пиріжками.

     Вони з братом пам'ятають тільки муштру в дитячих притулках, ремісничому училищі, а потім – в армії. Може, тому й зачерствіло його сирітське серце, і вів зрадив свою рідну Аню, своїх дітей0кровиночок.

     По вкритій зморшками неголеній щоці Володимира побігла гірка, пекуча сльоза. Прости мене, Аню! Простіть мене діти! Серце Володимира сильно закалатало. І він поринув у глибокий сон… Над ним уві сні схилилась жінка. На її рум'яних щоках сміялись ямочки… Аня!..

     Володя поспіхом здригнувся, і побачив перед собою Аню, онуків, всю рідню. Вони довго мовчки стояли біля ліжка. Як вони хотіли з ним, як колись поспілкуватись, поділитись планами на майбутнє, а він лежав і не ворухнувся… З його синіх, мов волошкове поле очей, можна було прочитати лише щирі слова пробачення і покаяння за грубу помилку і необдуманий крок у своєму житті…

Богдан ЛІСОВСЬКИЙ.