Facebook 

 

Напишіть нам   Реєстрація    Вхід

Знаєте, де у Малині готують хрусткі крильця з KFC і нагетси як у McDonald’s?

27.02.2013
Малин

ІНТЕРВ'Ю З НАГОДИ ЮВІЛЕЮ. Народна артистка України Раїса Недашківська


17 лютого відзначила 70-річний ювілей наша землячка, знаменита українська акторка театру та кіно, народна артистка України — Раїса Недашківська.

…Її називають українською Мадонною, а ще Головною Мавкою країни. Адже саме перша роль, роль Мавки у фільмі Віктора Івченка «Лісова пісня», прославила 17-річну Раїсу на весь Радянський Союз і за лічені дні зробила кінозіркою.

За життя акторка зіграла майже сорок ролей у кінофільмах, серед них — «Гадюка», «Голос трави», «Комісар», «Помилка Оноре де Бальзака», «Чорна рада», «Молитва за гетьмана Мазепу», телесеріали «Народжена революцією» та «Роксолана», інші. Грала у Театрі кіноактора, Молодіжному, нині Молодому, театрі, «Театрі під зоряним небом» та інших театрах Києва та країни.

Не покидає сцену і зараз — з моновиставою «Лісова пісня» виступає у Київському театрі опери і балету для дітей та юнацтва, що на Подолі. Бере активну участь у різноманітних українських та міжнародних фестивалях, зокрема є віце-президентом міжнародного кінофестивалю «Золотий витязь».

Раїсу Недашківську відзначено багатьма нагородами. У 1969 році 26-річна акторка отримала високе звання Заслуженої артистки УРСР, а у 1993-му стала народною артисткою України. Серед її відзнак два ордени княгині Ольги другого та третього ступенів, премія імені С. Бондарчука за внесок у мистецтво на МКФ «Золотий витязь (1998), премія «Ніка» за другорядну роль у фільмі «Комісар» тощо. Неодноразово на фестивалях артистку нагороджували за кращу жіночу роль.

2009-го року Раїсі Недашківській присвоєно звання «Почесний громадянин Малинського району».

…Коли телефонувала Раїсі Степанівні напередодні ювілею, дуже хвилювалась. Адже не знала, як поставиться видатна артистка до пересічної журналістки районки. Розповідали, що вона дуже зайнята і, бува, не має жодної вільної хвилини, та й оточена постійною увагою відомих мас-медіа. Та хвилювалась я даремно, у слухавці почула приємний і на диво молодий голос, навіть на відстані відчула наскільки енергійна та життєрадісна ця жінка. Раїса Степанівна зраділа дзвінку із малої батьківщини і без вагань погодилась на інтерв’ю. Хоч часу у неї і справді було небагато, адже з хвилини на хвилину до неї мали прийти, на 14-ту годину потрібно було встигнути на радіо, а увечері — до театру.

— Раїсо Степанівно, сімдесят років тому в простій селянській родині, що мешкала у невеличкому селі Старі Вороб’ї на Малинщині, народилась дівчинка, яка згодом стала гордістю всієї України… ЗМІ дуже часто і багато писали про вас, проте чомусь обходили увагою родину. Може, це табу? Але все-таки хотілось би дізнатися про батьків, близьких, які повсякчас були поряд та підтримували вас…

— Старі Вороб’ї — батьківщина мого батька, тут жили його діди-прадіди. Були хліборобами. Мама родом із села Стайки Київської області. Батько був військовим, служив на кордоні, а як почалась війна, його поранили. Пощастило дістатися додому. Його виходили, після одужання він пішов у партизани, а мама з подругою пекли хліб, носили їм їсти та всіляко допомагали. Після визволення Малинщини від німців, батько приєднався до армії і закінчив війну на японському фронті. У 1944-му році народилась моя сестра Надія. Коли мені було чотири роки, ми переїхали до Києва, з часом отримали кімнатку на Бульварі Шевченка. Там народився брат Анатолій у 1950-му році.
Мати і батько — прості трудівники, великих статків не мали, проте були добрими, порядними і артистичними людьми. Мама, для прикладу, знала напам’ять усю «Наймичку». Брат і сестра живуть поряд, у Києві, зустрічаємося, підтримуємо одне одного.

— У рідному селі часто буваєте?

— На жаль, ні. Щороку приїжджаю на могилки. У нас багато рідні було у селі. Та вже нікого не залишилось… Дуже близька я зі своєю подругою дитинства Катериною Мельниченко, зараз вона живе у Малині. Постійно зізвонюємося, вона у курсі всіх моїх подій. Адже так буває, що подруга рідніша за всіх рідних — не по крові, а по духу. У війну ми, до речі, жили у них в хаті, отож її рідня завжди була рідною і для мене. Як тільки випадала нагода приїхати зі столиці у село, першим ділом поспішала до Каті — були з нею нерозлучними. І худобу пасли, і …на баранах каталися, одного разу платтячко моє зачепилось і я упала. Боляче було і смішно водночас. Що тільки не було! Згадати є що. А гарно як у Старих Вороб’ях! Яка природа! Справжня «лісова пісня»…
Правда, коли сьогодні приїджаю до села, огортає сум. Село вироджується, добре, що цього не бачить батько. Мрію відродити нашу стару дерев’яну церкву. Колись, у шістдесяті роки відстояли її, там тоді хотіли зробити клуб, а ми не дали. Шкода, що тепер церква, одна з найстаріших на Малинщині, нікому не потрібна.

— Чула, що в дитинстві ви любили малювати…

— Так. Пам’ятаєте як у Шевченка, «садок вишневий коло хати». У селі малювала пейзажі, кілька дитячих малюнків ще неначебто зберіглися у Каті. Хист до живопису передався моєму сину Павлу. Він став дизайнером. Зараз це модно... А почалося у нього все тоді, коли у нас вдома писав мій портрет художник Віктор Зарецький. Маленький Павлик уважно дивився, а потім і собі взявся за пензлик. Понад усе любив малювати півників. Такі вони у нього гарні, яскраві виходили, неначе живі!

— У акторів зазвичай мало часу на сім’ю…

— Я одна… Давно. У Біблії сказано: «жінка розчинись у чоловіку своєму». Артистка не може розчинитсь, інакше вона перестане бути артисткою. Мені був потрібен чоловік, який би погодився розчинитися у мені. Розумієте?.. Перший чоловік, батько мого сина, був талановитою людиною, навчався на курсі Михайла Ромма, разом із Микитою Михалковим. Він дуже кохав мене: як я їхала на гастролі, міг написати зізнання у коханні навіть на шпалерах. Написав прекрасний сценарій «Маруся Чурай»... Та, на жаль, горілка — страшне зло. Коли сину було півтора року, ми розсталися.
З другим чоловіком, Аліком, прожили сім років. Вдячна йому за виставу «Канте Хондо», її сценарій ми написали разом. Але характер чоловік мав нестерпний, і друзі просто примусили подати на розлучення, адже далі терпіти його «хворобу характера» мені було непідсилу.

— Проте кохання і дуже велике було у вашому житті…

— На жаль, ми не могли бути разом. Його вже немає серед нас …понад 25 років. Це була велика людина, талановитий актор. Хочу написати книгу про нього та разом з друзями заснувати фестиваль на його честь. Він добре відомий глядачам за фільмами «Тіні забутих предків», «Пропала грамота», «Вавілон ХХ» та багатьма іншими. Ліна Костенко присвятила йому вірш «Його в обличчя знали вже мільйони». А я присвятила цьому чоловіку все — все що зіграла у своєму житті. Це був шлях із страждання, а коли настає межа болі, залишається лише любити…

— Раїсо Степанівно, розкажіть, як отримали свою першу роль. Адже на роль Мавки претендувало багато досвідчених акторок. А ви, здається, мріяли стати балериною…

— Справді, в дитинстві мріяла стати балериною, ходила до хореографічного гуртка у Палаці піонерів. Потім почала відвідувати драматичний гурток під керівництвом Володимира Андрійовича Губатенка та гурток художнього слова, де викладала Віра Ісаківна Жуковська. Саме завдяки своїм чудовим викладачам полюбила поезію, і почала готуватись до вступу у театральний інститут імені І.К. Карпенка-Карого. А у кіно потрапила несподівано. Режисеру Віктору Івченку сказали, що є дівчинка, яка гарно танцює. Він прийшов у Палац піонерів, а коли побачив індійський танець у моєму виконанні, одразу запросив до кіностудії. Я тоді навчалась у десятому класі. Пригадую, як тільки прийшла, одразу заявила Івченко, що не підходжу на роль Мавки. «Я артистка іншого плану! — кажу, — драматичного…» А Мавка ж така ніжна, тендітна. Та Івченко у відповідь лише розсміявся і сказав, що ми тобі влаштуємо таке життя, що ти будеш відповідати своєму амплуа. Так і сталося…
Торік четвертого листопада Віктору Івченку виповнилося б 100... Я безмежно вдячна своєму вчителю за все. Він зіграв дуже вагому роль у моєму житті. А якою був людиною! Тільки зараз я усвідомлюю наскільки він був талановитим: зумів так вміло скоротити «Лісову пісню», що сюжет твору, його зміст зовсім не постраждав. А твір же об’ємний. Спробуй передати усе, що хотіла сказати Леся Українка, у фільмі за 1 годину 30 хвилин, а у виставі — за 1 годину 20 хвилин!

— Кажуть вас навіть запрошували у МХАТ, проте Ви навіки залишилися відданій українській сцені. Чому?

— Якщо правда, то дуже боялась, що мене у Москві «з’їдять». Тоді, пригадую, мій друг, режисер Олександр Аскольдов сказав: «Єдине місце, де тебе точно з’їдять, — твоя ненька Україна»… А Борис Ліванов, головний режисер МХАТу, кликав до себе. Хотів, щоб я зіграла Корделію, а він мав зіграти короля Лір. Невдовзі артисти МХАТу приїхали до Києва, мене розшукали і влаштували справжній іспит. Я читала Цвєтаєву, Блока, Пастернака, заспівала пісню. Пройшла співбесіду «на відмінно». Мені одразу запропонували роль Ніни Заречної у «Чайці», а з нового року — Ларису в «Безприданниці». Та сталося непередбачуване — у МХАТі відбувся переворот, прийшов Олег Єфремов, а Борис Ліванов більше не переступив поріг театру. Ми бачилися пізніше, він дуже переживав, схуд, а в 1972 році помер. Після того я уже не пішла до МХАТу, вочевидь, так мало бути… На все життя запам’ятались слова Ліванова: «От, Раєчко, скільки я гонявся за тобою! Була б артисткою МХАТу». А я йому відповіла: «Борис Миколайович, а що б я без вас там робила?» Два моїх вчителі померли у один рік, Івченка не стало шостого листопада 1972 року.

— Ви були знайомі із Висоцьким. Часто бачились?

— З Висоцьким познайомились у 1963-му році на зйомках фільму «Тропи Алтая» на кіностудії імені Горького. Зонішньо він не був привабливим, але від нього йшла така енергетика! Вдруге ми зустрілися на Одеській кіностудії в 1966 році. Він знімався у одному фільмі, я у іншому, а жили у одному готелі. Як же він називася? «Куряш», здається. Там жили всі актори. Увечері збиралися. Володя грав на гітарі, співав. Коли я приїздила до Москви, Висоцький запрошував до театру на Таганці, якось були з ним і Марією Владі на кінофестивалі.

— Ви мріяли зіграти нашу землячку Ніну Сосніну у фільмі «Ніна»? Чи це лише чутки?

— Так, я дуже хотіла зіграти цю героїчну дівчину. Вона пішла з життя у рік, коли я народилась. Я тоді серйозно взялася за справу. Разом з братом Ніни — Валентином — перечитували сценарій, бракували дещо, щоб все відповідало фактам. Адже ми краще знали Малин, ніж режисер. Та не судилося. Я народила дитину, а вони взяли на роль Ніни іншу акторку.

— Участь у фільмі «Комісар», який вважався антирадянським, негативно вплинула на вашу кар’єру у кіно. Адже про вас на деякий час «забули»…

— Це дуже видатний і трагічний фільм! Поставлено його за оповіданням Василя Гроссмана «У місті Бердичеві». Там грали великі актори: Ролан Биков, Нонна Мордюкова. А я — роль щасливої багатодітної матері Марії. Пригадую, режисер О. Аскольдов серед 10 тисяч дітей відібрав мені четверих, які були, як дві краплі води, схожі на мене. Потім я сміялась, адже коли народила власну дитину, то мій син був не так схожий на мене, як «мої» діти із «Комісара». Та фільм дійсно двадцять років «пилився» на полицях, і лише чудом не був знищений. Лише у 1987 році з нього зняли гриф антирадянського, багато у цьому допоміг Євгеній Євтушенко. Фільм високо оцінили, відзначили десятками міжнародних нагород, у тому числі і берлінським «Срібним ведмедем». А я отримала премію «Ніку».
За той час, коли мені не давали значних ролей, я об’їздила увесь Радянський Союз, виконувала ролі різних національностей. А також пішла грати у театр.

— Ви тринадцять років грали у Молодіжному театрі. А з якою виставою вийшли вперше?

— З моновиставою «Канте Хондо» за твором іспанського поета і драматурга Гарсія Лорки. Цього поета просто обожнюю і дотепер захоплююсь його творами. Грала також у виставі «Сірано де Бержак» режисера Віктора Шулакова, «За двома зайцями» та у багатьох інших. А п’ять років тому, до 135-річчя з дня народження Лесі Українки, вперше поставила моновиставу «Лісова пісня». Граю її і зараз. Запрошую малинчан переглянути «Лісову пісню» у Київському театрі опери і балету для дітей та юнацтва — 28 лютого о 13-ій годині.

— Кажуть, що не всі ролі можна грати, адже вони накладають відбиток на життя актора?

— Господь не все дозволяє грати. Іноді я навіть змінювала негативні фінали. Зі сцени має йти світло, добро, любов, глядач повинен йти з театру щасливим. Це основне завдання актора.

— А учнів своїх маєте?

— Учнів було багато. Я викладала сценічну мову, готувала дикторів у інституті культури, театральному інституті. Зараз вже покинула це, не вистачає часу.

— Які маєте плани? Над чим працюєте зараз?

— Над виставою «Ханума», яку незадовго до смерті написав для мене Віктор Шулаков. У перекладі «ханума» це сваха, я була для Шулакова свахою у житті. От він і присвятив мені цю виставу. На жаль, до ювілею не встигла її поставити. А тому ніяких бенефісів не роблю, поки не поставлю «Хануму»… Та друзі мене не слухають, на ювілей влаштували справжнє свято, сюрпризи, подарунки, запросили до Будинку кіно, а з Малина прибула індичка… Дуже хочу створити фонд Недашківських, щоб допомогти Малинщині відродити історичні місця, ту ж старовинну церкву у Старих Вороб’ях. Наш рід стародавній, перші згадки датуються шостим століттям. Я побувала у багатьох країнах і зустріла багато Недашківських. В усіх них коріння тягнеться до Малинщини. А ще мрію приїхати до Малина з «Лісовою піснею». І ловлю вас на слові, що Ви мені у цьому допоможете.

— Ще одне запитання до Вас, Раїсо Степанівно, як до дуже вродивої і молодої жінки. Як вам вдалося зберегти красу і молодість? Може, маєте власні жіночі секрети — порадьте жінкам Малинщини…

— Має бути гарний настрій — завжди. Ось і весь секрет. «Геть думи сумні», як кажуть українці. Потрібно відганяти від себе погані думки, налаштовувати себе на краще, з оптимізмом дивитися на світ, ходити до церкви. Пам’ятайте, що ми приходимо у цей світ лише на секунду, і слід дякувати Богу за це і цінувати кожну мить свого життя…

Ірина Романішена.
За матеріалами газети "Малинські новини"

Поділитися:

Коментарі

Логін: *
Пароль: *
Коментар: *
Відмінити
* Необхідна інформація