Євген Букет презентував у Києві книжку «Іван Бондаренко. Останній полковник Коліївщини». І цим розбудив мій «український інтерес».
Сьогодні термін «коліївщина» частенько звучить із сарказмом та емоційним (негативним) наповненим із натяком на виникнення новітньої коліївщини, якщо сучасні пани-корупціонери-олігархи не змінять ставлення до народу і не припинять випробовувати народне терпіння.
Але будемо сподіватися, що термін таки не набуде новітнього тлумачення й слововжитку, а Коліївщина лишиться давніми сторінками історії.
Отож гортаючи нове видання, я дізналася, наскільки масштабним явищем була Коліївщина і що вона насправді означала.
Щодо етимології терміну була дискусія. Автор нової книжки, роблячи ґрунтовний екскурс в історію Коліївщини, а не лише в біографію останнього ватажка повстання, схильний таки до вживання назви польського походження.
«Історики В. Щербина та В. Сєрчик, - пише у своїй книжці Є. Букет, - стверджують, що походження терміну «коліївщина» бере свій початок від польських слів «kolej» «po kolej» «kolejno» - «черга», «по черзі», «почергово».
Тобто йдеться про про почергове несення надвірної варти, козацької служби при магнатських маєтках. На думку автора дослідження, «таке тлумачення більш точно відповідає як характеру, так і способу організації повстання, ніж традиційне «колій» - забійник свиней».
Чому я теж зупинилася на питанні тлумачення терміну. Бо сучасній ситуації в країні народна думка все частіше надає барв «коліївщини» потенційному повстанню, яке, буцім, може стихійно виникнути (за аналогією з минулим) через ряд негативних соціально-економічних та геополітичних чинників. Так чи не так трапиться, цього не знає ніхто. Але в настроях і ментально такі тенденції присутні. Як і присутня більш експресія значення «колій» (той, що заколює свиней) на означення межі людського обурення і люті масовим зубожінням і несправедливістю.
Це щодо терміна.
Звичайно, під час читання не менше привабив і пошук на сторінках історичного опусу топонімів Малин, Ворсівка (де стояли козаки), Ірша, Ксаверів, Чоповичі тощо. Чому? Ну не могла Коліївщина обійти Малинщину!
Проте як я не шукала в рядках і між рядків, але Малин і його околиці наче обведені якимось магічним трикутником. За версією Букета (тобто історичних джерел у його дослідженні).
Казати, що Малин був незначним для такого масового явища, не маємо права без доказів. Адже у ті часи цей населений пункт налічував кількасот мешканців, серед яких були і поляки, і євреї. І були заможні закономірно. А саме такі були причиною збурення повстанців (Коліївщина мала на меті звільнити Україну від панування чужинців, а найбільше ворогів України – Польщі та Московії).
Отже про Малин. Він наче провалюється у трикутник відсутності. Згадуються Чорнобиль, Овруч, Коростень, Коростишів, Тетерів, Макарів і далі на схід… А Малин – ні.
Єдина згадка топоніму є, але й та розчинилася у прізвищі. На сторінці 15 (де йдеться про розгортання подій) у книжці читаємо нижній абзац:
«Наприкінці 1736 року, не маючи змоги залишитися при Орлику через брак засобів на життя, за попередньою домовленістю гетьмана з союзниками-поляками – прихильниками прогнаного короля Лещинського, Чалий повертається до Немирова. Він отримує амністію региментаря Малинського і визнається полковником козаків, що складалися з гайдамаків, які «покаялися». Такий поворот поставив Саву Чалого в гострий конфлікт із колишніми його друзями, що продовжували боротися з польською шляхтою…».
Цей абзац цікавий фіксацією явища конформізму, яке не оминуло навіть видатні постаті визвольного руху. Також тим фактом, що саме прізвище/псевдо Чалий використовує згодом для себе останній полковник Коліївщини Іван Бондаренко, називаючись подеколи Іваном Чалим, чим вводить у сум’яття і заплутує дослідників теми через 2 століття.
А нам, малинчанам, цей фрагмент цікавий найперше прізвищем (чи титулом?) «Малинський». Із контексту стає зрозумілим, що той якийсь Малинський сповідував інтереси режиму, а не повстанців, влади, а не народу, земляків. Проте це – все, що можна «висмоктати» із короткого фрагменту достовірного історичного (документального) сюжету книжки.
Важливо ще зазначити, хто ж такий регіментар? У словничку, який автор дослідження подає наприкінці книжки, є тлумачення:
«У Речі Посполитій 16-17 століття титул: воєначальника; тимчасового заступника гетьмана у період, коли гетьман внаслідок певних обставин не міг виконувати свої функції; командувача військового угруповання, котрий призначався гетьманом і підлягав його владі».
Тобто, реґіментар, ніби, мав би більше бути прихильним до українців, але факт є фактом: реґіментар Малинський мав вплив від авторитету інших інтересів, вбачається, протилежних інтересам повстанців. Проте це здогади читача-дилетанта. Історики могли б пролити світло. Адже географічно реґіментар перебував у Немирові, а прізвище мав Малинський.
Логічно, що читаючи дослідження Євгена Букета, захотілося звернутися до книжок малинських істориків – що ж там сказано про Коліївщину? Порівняти, доповнити і відшукати розгадки загадок. У кандидата історичних наук Василя Тимошенка є кілька абзаців на цю тему.
Отже, рухаю вказівним за рядком на сторінці 78 нової (вийшла на початку року) книжки В. Тимошенка «Малинщина. Нариси історії. Том 1»:
«Хвиля повстанського руху охопила Житомирщину в 30-ті роки 18 століття. У 1737 році в околицях Малина діяв гайдамацький загін. Особливого розмаху набув гайдамацький рух під час повстання у 50-60 роки. У 1750 році гайдамаки діяли, зокрема, в північних районах Житомирщини (загін на чолі з І. Подолякою), в тому числі біля Ксаверова».
А про той період, коли гайдамацький рух переріс у справжнє повстання, історик-земляк пише:
«У цей час у районі Малина діяв гайдамацький загін під керівництвом І. Бондаренка (Таки діяв? – мій коментар). На визволених територіях повстанці знищували королівську владу, створювали органи народного самоврядування за козацьким устроєм, скасувавши панщину, розділяли між бідняками забране в поміщиків майно».
Далі Тимошенко оповідає, що сховище гайдамаків було в замку в Бучках (там і скарби, буцім, були заховані). Але от Євген Букет про Бучки (нині Малинський район) не згадує зовсім.
Цікаво було б дослідити глибше: то чи був сам Бондаренко на території сучасної Малинщини чи діяли лише його побратими за його дорученням?
Скажімо, ім’я отамана Івана Подоляки стрічається і в Тимошенка, і в Букета. В другого – кілька разів.
Читаю у молодого краєзнавця (ст.19): «У 1750 році на Поліссі Іван Подоляка заволодів Радомислем. Загони гайдамаків розсипалися уздовж Прип’яті». Цікавіще ще удвічі! Ось вони – у Радомислі, а ось вже – уздовж Прип’яті. А Малин якраз напівдорозі! Проминули?
Але то лише припущення… Траєкторія руху постанців не є траєкторією раціональної логістики. Вони насамперед керувалися мотивами безпеки і тактики-стратегії, гадаю. Ну, але ж врахуйте, що Бондаренко на той час ще свині пас, у прямісінькому сенсі, бо народився лише 10 років тому.
(Цікаво ж тоді, у яких стосунках перебували Іван Подоляка і молодий ватажок Іван Бондаренко?).
Згадується у Є. Букета Іван Подоляка і стосовно Новосілок (Макарівщина), що бував там у 1758 році (отже Іван Подоляка вижив після придушення повстання 1750 року спільними зусиллями російських і польських військ?), а вже самого Івана Бондаренка «Новосілки зустрічали у 1768 році» (незадовго до драматичної розв’язки).
«Портрет Івана Бондаренка — отамана гайдамаків». Картина роботи невідомого художника. XVIII століття
Ось ще про Житомирщину й ватажків Коліївщини у Євгена Букета (ст. 223): «1750 року тут (цебто в Коростені) побував Гайдамацький загін Івана Подоляки». Тобто, це у той же період, коли він був і в Радомислі. Отже Подоляка, який ще не стрівся з Бондаренком через юний вік майбутнього ватажка повстання, знову якось обійшов Малин боком? Або Малин не становив інтересу для повстанців.
І на цій же сторінці: «1768 року Коростень мав намір штурмувати І. Бондаренко, проте його намірам так і не судилося бути реалізованими».
Щодо незгадування Малина в цих хроніках скажу, що деякі села Малинщини на ту пору виглядали важливішими стратегічно, ніж Малин, який справді був мізерним. Он, скажімо, сьогоднішнє малолюдне село Ксаверів у ті часи за населенням було містечком, рівним тогочасному Малину. Там у цей же період (1647 рік) було засновано навчальний заклад, що мав амбіції стати університетом. Завадили обставини – власне, визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького. А у час Коліївщини на території сучасної Малинщини розбудовуються уніатські храми (скажімо, у Пинязевичах у тому ж таки 1768 році), відкриваються нові рудні... (Але це дещо інша тема).
Тому все відносно. Хоча справжню причину відсутності Малина у маршрутах Бондаренка міг знати лише сам Бондаренко. Можливо, колись знайдуться документи на спростування мого висновку. Хоча і без документів цілком логічно припустити, що ватаги Коліївщини могли бувати у Малині, не лишаючи автографа для майбутніх істориків (не до того їм було!).
З великою користю для себе прочитала книжку молодого історика Євгена Букета, багату на джерела, доказову базу, фольклор та літературні джерела про Коліївщину та Бондаренка, ретельно укладений довідковий апарат – словнички, топонімічні та іменні показчики тощо. Знайшла і відповіді на чимало запитань і приготувала ще більше їх авторові дослідження про останнього полковника Коліївщини, й історикам Малинщини також…
Читала з українськими інтересом сама і бажаю того ж інтересу іншим.
І мрію побачити у кіноформаті шалену історію Івана Бондаренка й Коліївщини, транскрибовану українськими режисерами та істориками, а не московськими з їх ухилянням від істини на користь слави старшої сестри чи навіть матері, якими вони себе вважали, не запитавши нас.
Шануймося!
З любов’ю Ірина ЛУЗАНЧУК.
* * *
Підпишіться на нашу сторінку в Facebook
Поділитися:
вологість:
тиск:
вітер: