Facebook 

 

Напишіть нам   Реєстрація    Вхід

Знаєте, де у Малині готують хрусткі крильця з KFC і нагетси як у McDonald’s?

19.07.2018
Малин

На 250 річницю Коліївщини. Чи обійшли околицями Бондаренкові гайдамаки Малин?


Євген Букет презентував у Києві книжку «Іван Бондаренко. Останній полковник Коліївщини». І цим розбудив мій «український інтерес».

Сьогодні термін «коліївщина» частенько звучить із сарказмом та емоційним (негативним) наповненим із натяком на виникнення новітньої коліївщини, якщо сучасні пани-корупціонери-олігархи не змінять ставлення до народу і не припинять випробовувати народне терпіння.

Але будемо сподіватися, що термін таки не набуде новітнього тлумачення й слововжитку, а Коліївщина лишиться давніми сторінками історії.

Отож гортаючи нове видання, я дізналася, наскільки масштабним явищем була Коліївщина і що вона насправді означала.

Щодо етимології терміну була дискусія. Автор нової книжки, роблячи ґрунтовний екскурс в історію Коліївщини, а не лише в біографію останнього ватажка повстання, схильний таки до вживання назви польського походження.

«Історики В. Щербина та В. Сєрчик, - пише у своїй книжці Є. Букет, - стверджують, що походження терміну «коліївщина» бере свій початок від польських слів «kolej» «po kolej» «kolejno» - «черга», «по черзі», «почергово».

Тобто йдеться про про почергове несення надвірної варти, козацької служби при магнатських маєтках. На думку автора дослідження, «таке тлумачення більш точно відповідає як характеру, так і способу організації повстання, ніж традиційне «колій» - забійник свиней».

Чому я теж зупинилася на питанні тлумачення терміну. Бо сучасній ситуації в країні народна думка все частіше надає барв «коліївщини» потенційному повстанню, яке, буцім, може стихійно виникнути (за аналогією з минулим) через ряд негативних соціально-економічних та геополітичних чинників. Так чи не так трапиться, цього не знає ніхто. Але в настроях і ментально такі тенденції присутні. Як і присутня більш експресія значення «колій» (той, що заколює свиней) на означення межі людського обурення і люті масовим зубожінням і несправедливістю.

Це щодо терміна.

Звичайно, під час читання не менше привабив і пошук на сторінках історичного опусу топонімів Малин, Ворсівка (де стояли козаки), Ірша, Ксаверів, Чоповичі тощо. Чому? Ну не могла Коліївщина обійти Малинщину!

Проте як я не шукала в рядках і між рядків, але Малин і його околиці наче обведені якимось магічним трикутником. За версією Букета (тобто історичних джерел у його дослідженні).

Казати, що Малин був незначним для такого масового явища, не маємо права без доказів. Адже у ті часи цей населений пункт налічував кількасот мешканців, серед яких були і поляки, і євреї. І були заможні закономірно. А саме такі були причиною збурення повстанців (Коліївщина мала на меті звільнити Україну від панування чужинців, а найбільше ворогів України – Польщі та Московії).

Отже про Малин. Він наче провалюється у трикутник відсутності. Згадуються Чорнобиль, Овруч, Коростень, Коростишів, Тетерів, Макарів і далі на схід… А Малин – ні.

Єдина згадка топоніму є, але й та розчинилася у прізвищі. На сторінці 15 (де йдеться про розгортання подій) у книжці читаємо нижній абзац:

«Наприкінці 1736 року, не маючи змоги залишитися при Орлику через брак засобів на життя, за попередньою домовленістю гетьмана з союзниками-поляками – прихильниками прогнаного короля Лещинського, Чалий повертається до Немирова. Він отримує амністію региментаря Малинського і визнається полковником козаків, що складалися з гайдамаків, які «покаялися». Такий поворот поставив Саву Чалого в гострий конфлікт із колишніми його друзями, що продовжували боротися з польською шляхтою…».

Цей абзац цікавий фіксацією явища конформізму, яке не оминуло навіть видатні постаті визвольного руху. Також тим фактом, що саме прізвище/псевдо Чалий використовує згодом для себе останній полковник Коліївщини Іван Бондаренко, називаючись подеколи Іваном Чалим, чим вводить у сум’яття і заплутує дослідників теми через 2 століття.

А нам, малинчанам, цей фрагмент цікавий найперше прізвищем (чи титулом?) «Малинський». Із контексту стає зрозумілим, що той якийсь Малинський сповідував інтереси режиму, а не повстанців, влади, а не народу, земляків. Проте це – все, що можна «висмоктати» із короткого фрагменту достовірного історичного (документального) сюжету книжки.

Важливо ще зазначити, хто ж такий регіментар? У словничку, який автор дослідження подає наприкінці книжки, є тлумачення:

«У Речі Посполитій 16-17 століття титул: воєначальника; тимчасового заступника гетьмана у період, коли гетьман внаслідок певних обставин не міг виконувати свої функції; командувача військового угруповання, котрий призначався гетьманом і підлягав його владі».

Тобто, реґіментар, ніби, мав би більше бути прихильним до українців, але факт є фактом: реґіментар Малинський мав вплив від авторитету інших інтересів, вбачається, протилежних інтересам повстанців. Проте це здогади читача-дилетанта. Історики могли б пролити світло. Адже географічно реґіментар перебував у Немирові, а прізвище мав Малинський.

Логічно, що читаючи дослідження Євгена Букета, захотілося звернутися до книжок малинських істориків – що ж там сказано про Коліївщину? Порівняти, доповнити і відшукати розгадки загадок. У кандидата історичних наук Василя Тимошенка є кілька абзаців на цю тему.

Отже, рухаю вказівним за рядком на сторінці 78 нової (вийшла на початку року) книжки В. Тимошенка «Малинщина. Нариси історії. Том 1»:

«Хвиля повстанського руху охопила Житомирщину в 30-ті роки 18 століття. У 1737 році в околицях Малина діяв гайдамацький загін. Особливого розмаху набув гайдамацький рух під час повстання у 50-60 роки. У 1750 році гайдамаки діяли, зокрема, в північних районах Житомирщини (загін на чолі з І. Подолякою), в тому числі біля Ксаверова».

А про той період, коли гайдамацький рух переріс у справжнє повстання, історик-земляк пише:

«У цей час у районі Малина діяв гайдамацький загін під керівництвом І. Бондаренка (Таки діяв? – мій коментар). На визволених територіях повстанці знищували королівську владу, створювали органи народного самоврядування за козацьким устроєм, скасувавши панщину, розділяли між бідняками забране в поміщиків майно».

Далі Тимошенко оповідає, що сховище гайдамаків було в замку в Бучках (там і скарби, буцім, були заховані). Але от Євген Букет про Бучки (нині Малинський район) не згадує зовсім.

Цікаво було б дослідити глибше: то чи був сам Бондаренко на території сучасної Малинщини чи діяли лише його побратими за його дорученням?

Скажімо, ім’я отамана Івана Подоляки стрічається і в Тимошенка, і в Букета. В другого – кілька разів.

Читаю у молодого краєзнавця (ст.19): «У 1750 році на Поліссі Іван Подоляка заволодів Радомислем. Загони гайдамаків розсипалися уздовж Прип’яті». Цікавіще ще удвічі! Ось вони – у Радомислі, а ось вже – уздовж Прип’яті. А Малин якраз напівдорозі! Проминули?

Але то лише припущення… Траєкторія руху постанців не є траєкторією раціональної логістики. Вони насамперед керувалися мотивами безпеки і тактики-стратегії, гадаю. Ну, але ж врахуйте, що Бондаренко на той час ще свині пас, у прямісінькому сенсі, бо народився лише 10 років тому.

(Цікаво ж тоді, у яких стосунках перебували Іван Подоляка і молодий ватажок Іван Бондаренко?).

Згадується у Є. Букета Іван Подоляка і стосовно Новосілок (Макарівщина), що бував там у 1758 році (отже Іван Подоляка вижив після придушення повстання 1750 року спільними зусиллями російських і польських військ?), а вже самого Івана Бондаренка «Новосілки зустрічали у 1768 році» (незадовго до драматичної розв’язки).


«Портрет Івана Бондаренка — отамана гайдамаків». Картина роботи невідомого художника. XVIII століття

Ось ще про Житомирщину й ватажків Коліївщини у Євгена Букета (ст. 223): «1750 року тут (цебто в Коростені) побував Гайдамацький загін Івана Подоляки». Тобто, це у той же період, коли він був і в Радомислі. Отже Подоляка, який ще не стрівся з Бондаренком через юний вік майбутнього ватажка повстання, знову якось обійшов Малин боком? Або Малин не становив інтересу для повстанців.

І на цій же сторінці: «1768 року Коростень мав намір штурмувати І. Бондаренко, проте його намірам так і не судилося бути реалізованими».

Щодо незгадування Малина в цих хроніках скажу, що деякі села Малинщини на ту пору виглядали важливішими стратегічно, ніж Малин, який справді був мізерним. Он, скажімо, сьогоднішнє малолюдне село Ксаверів у ті часи за населенням було містечком, рівним тогочасному Малину. Там у цей же період (1647 рік) було засновано навчальний заклад, що мав амбіції стати університетом. Завадили обставини – власне, визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького. А у час Коліївщини на території сучасної Малинщини розбудовуються уніатські храми (скажімо, у Пинязевичах у тому ж таки 1768 році), відкриваються нові рудні... (Але це дещо інша тема).

Тому все відносно. Хоча справжню причину відсутності Малина у маршрутах Бондаренка міг знати лише сам Бондаренко. Можливо, колись знайдуться документи на спростування мого висновку. Хоча і без документів цілком логічно припустити, що ватаги Коліївщини могли бувати у Малині, не лишаючи автографа для майбутніх істориків (не до того їм було!).

З великою користю для себе прочитала книжку молодого історика Євгена Букета, багату на джерела, доказову базу, фольклор та літературні джерела про Коліївщину та Бондаренка, ретельно укладений довідковий апарат – словнички, топонімічні та іменні показчики тощо. Знайшла і відповіді на чимало запитань і приготувала ще більше їх авторові дослідження про останнього полковника Коліївщини, й історикам Малинщини також…

Читала з українськими інтересом сама і бажаю того ж інтересу іншим.

І мрію побачити у кіноформаті шалену історію Івана Бондаренка й Коліївщини, транскрибовану українськими режисерами та істориками, а не московськими з їх ухилянням від істини на користь слави старшої сестри чи навіть матері, якими вони себе вважали, не запитавши нас.

Шануймося!

З любов’ю Ірина ЛУЗАНЧУК.

* * * 

Підпишіться на нашу сторінку в Facebook

 

 

Поділитися:

Коментарі

Логін: *
Пароль: *
Коментар: *
Відмінити
* Необхідна інформація