У їхніх хатах живе ще Україна, і українська пісня гучно звучить…

Сьогодні про життя колишніх передовиків сільськогосподарського виробництва району і області та України згадують рідко. Колгоспи порозпадались, ферми порозкрадали…

А в Новій Діброві Дібрівської сільської ради живуть нині активні учасниці народного фольклорно-етнографічного жіночого ансамблю «Дібрівчанка", колишня віце-президент районного клубу доярок трьохтисячниць, нагороджена двома орденами Трудової слави другого і третього ступенів, переможниця Всесоюзних соціалістичних змагань доярка Ганна Олександрівна Лещенко та колишня ланкова колгоспу «Зоря Полісся» Катерина Олександрівна Захлівна.

З нагоди 90-річчя Малинського району неоціненний внесок Ганни Олександрівни у розбудову сільського господарства було оцінено керівництвом району і нагороджено її ювілейною медаллю «90 років Малинському району».

Знають одна одну з дитинства. Разом росли, гуляли, ділили на двох і радісні і сумні хвилини життя, витираючи гіркі сльози, коли їхні родини отримали похоронки на своїх батьків, які хоробро загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни… Але, попри нелегку жіночу долю, жінки з дитинства закохані в українську народну пісню, вишивку, рідне село, його жителів, звичаї та традиції поліщуків.

За улюбленим заняттям Ганна Лещенко та Катерина Захлівна; у гостях у майстринь - начальник відділу культури і туризму РДА Людмила Фещенко та методист РБК Микола Омельчак.

71-річна Ганна Олександрівна, закінчивши Дібрівську школу, з 15 років попросилась на роботу у колгосп.

Родині жити було тяжко – не було батька, мама – Марія Петрівна також працювала у колгоспі. Жінка 35 років свого життя без жодного вихідного пропрацювала дояркою колгоспу «Зоря Полісся». Доглядала 24 корови, вставала о четвертій годині ранку, носила силос, за півкілометра взимку воду, щоб напоїти корів, відкидала гній, носила товч, силос, готувала пійло, запарювала мелес тощо. На той час у Новій Діброві утримувалось 200 корів.

А як світились очі радістю і щастям, коли на світ від улюблених корівок з'являлись телята. Кожну корівку Ганна Олександрівна доглядала, як свою дитину, кожну тварину гладила, промовляла ніжні слова… Тому й надої у жінки були найвищими у районі. За рік від однієї корови надоювала 3,8 тисяч (!) літрів молока. Нині про такі цифри навіть ніхто і не говорить. У корівнику проводила більшу частину свого життя. Всього у колгоспі жінка пропрацювала 45 (!) років. Після доярки – десять років працювала комірником.

За сумлінну працю портрет неодноразової переможниці Всесоюзних та республіканських соціалістичних змагань Ганни Олександрівни двічі прикрашав обласну дошку пошани, її ім'я було занесене і на районну дошку пошани, вона нагороджена двома орденами Трудової слави другого і третього ступенів, грамотами міністерства сільського господарства Української РСР, Державного комітету агропромислового комітету СРСР, ЦК профспілки робітників агропромислового комплексу, обласного та районного керівництва. Має у своїх архівах більше 20 різних нагород і подяк, нагороджували її, як кращу доярку області і України, і двома телевізорами.

Нелегким видалось життя і в 76-річної односельчанки та подруги дитинства Ганни Олександрівни - Катерини Олександрівни Захлівної, яка була найменшою дитиною у родині. Жінка також все життя пропрацювала ланковою. Закінчила лише три класи у рідному селі. Ото і вся освіта. Після війни, родина змушена була якось виживати, відроджувати життя на селі.

Опорою і головною порадницею у Катерини була тоді мама Олександра Романівна, яка вчила всі життєві негаразди сприймати з піснею, адже життя не зупиняється і потрібно було жити далі. Вечорами, розповідає бабуся, коли мама сідала ткати, прясти біля печі сідали й ми і слухали сумні і веселі , жартівливі українські народні пісні, які співала мама.

Пізніше почали й самі співати, вишивати. На все життя запам'ятали пісню «Ой, горе тій чайці», яку полюбляла заводити мама. Це допомагало жити, за улюбленим заняттям забували про всі проблеми. Вишивали і співали часто аж до вранішньої зорі…

- Вишивкою так захопилася, що одного разу не пішла навіть у школу, - розповіла Катерина Олександрівна. – Приходить в хату класний керівник, а я вишиваю, він посміхнувся і пішов…

Змінилось життя жінок, коли парторг колгоспу, де вони працювали, Віталій Андрійович Дмитренко запросив їх до складу народного хору, який він очолював у Діброві. Тренувались навіть у ленінській кімнаті ферми, бо не було вільного часу на співи, а без жінок нові пісні розучити було неможливо.

Нині Ганна Олександрівна і Катерина Олександрівна – активні учасниці, солістки народного жіночого фольклорно-етнографічного ансамблю «Дібрівчанка», який нинішнього року відзначатиме 35-річний ювілей.

Очолює його справжня ентузіастка своєї справи Лідія Назаренко. Колектив 1980 року став лауреатом міжнародного пісенного радіоконкурсу у Будапешті (Угорщина), лауреатом міжнародних фольклорних фестивалів у Києві, головою журі яких був француз.

Методичну допомогу колективу надавав і надає методист РБК Микола Омельчак. Цей колектив одним із перших на Малинщині дав дорогу міжнародному фестивалю мистецтв «Реклама України», котрий тоді відбувався у Жовтневому палаці столиці, аплодували «Дібрівчанці» і на сцені Національного музею архітектури і побуту України в Пирогово, музеї Лесі Українки в Києві, обласної філармонії, музично-драматичного театру імені Івана Кочерги.

Народна артистка України, герой України Ніна Матвієнко та лауреат Державної премії імені Тараса Шевченка, композитор Олександр Білаш дивувалась чистим, однорідним автентичним співом «Дібрівчанки» під час благодійного концерту у палаці культури «Славутич» у Києві, який був присвячений у Фонд відомого українського етнографа, скульптора Івана Максимовича Гончара.

Тоді виступ нашого колективу продовжили на годину. За участю «Дібрівчанки»у Мінському районі столиці відбувся й урочистий обряд весілля, де п'ять пар молодят розписувала бібліотекар Марія Олександрівна Мельниченко. А коли подруги відпочивали у санаторії в Полтавській області, то їх не хотіли відпускати додому – так причарували вони своїми голосами і самобутніми народними поліськими піснями. Знають вони декілька сотень весільних, удовиних, жартівливо-побутових, колядок, щедрівок, маївок та інших пісень.

А художній керівник і головний диригент Поліського державного ансамблю пісні і танцю «Льонок», професор Житомирського державного університету імені Івана Франка Іван Сльота, послухавши виступ «Дібрівчанки» сказав: «Ось співає справжнє Полісся!»

- Ганна Лещекно та Катерина Захлівна – це справжні берегині звичаїв та традицій Малинщини, справжня гордість нашого краю, - сказала про майстринь начальник відділу культури і туризму райдержадміністрації Людмила Фещенко. – На таких трудолюбивих, щирих, роботящих жінках, їхній самовіддачі і будується сьогодні світогляд наших земляків. Їх варто поважати, ставити у приклад підростаючому поколінню, бо таких, як вони нині, у районі залишилось небагато.

Отак і живуть у невеличкому селі Новій Діброві дві подруги дитинства, ветерани праці, тримаючи господарство, обробляючи присадибну ділянку, виростивши і виховавши чудових дітей, онуків та правнуків. Ще й до сьогодні готують жінки їсти лише в печі. А які смачні млинці та печена картопля!

Оселі цих жінок-рукодільниць схожі на справжні музеї народної творчості, адже з приходу їх прикрашають вишиті рушники, серветки, сорочки, скатертини, картини, підзорними, надвірниками, шторами тощо.

Вишиті роботи Катерини Олександрівни прикрашають приватні колекції прихильників народної творчості в Італії, Москві, Львові.

- Життя слід любити таким, яким воно є, - кажуть жінки. Адже жінці для повного щастя потрібно небагато – любов рідних та близьких людей, здоров'я та достаток. А мелодійна українська народна пісня у оселях цих жінок-трудівниць і майстринь лунає стиха завжди… Допоки житимуть уславлені майстрині у віддалених селах - житиме й село…

Богдан ЛІСОВСЬКИЙ. Фото автора.