Віктор Михайленко: «Я поет-початківець. Так і напишіть: поету виповнилося чотири роки»

Вірші Віктора Михайленка, педагога-організатора школи-ліцею №1, ніде не публікувалися. Але його поезія вже не раз у його ж виконанні звучала зі сцени: він захоплював і підкоряв зал – що глибиною і силою думки, що виконавською майстерністю, що незаперечною харизмою.

У Віктора Михайленка всі поезії зібрані у рукописному зошиті – виданням книжки він не переймається взагалі, а на першому місці у чоловіка не поезія, а систематичні постановки шкільних заходів, концертів і вечорів. Принаймні, так у нього розставлені акценти. Однак навіть кожен сценарій – це оригінальний поетичний твір, а не примітивний римований монтаж. Ба навіть у роботі організатора він прагне уникати самоповторів, плагіатів, примітиву.

«СП» раніше писала про Віктора Михайленка як яскравого представника культури Малинщини, як талановитого режисера, адже всією своєю діяльністю – і в сфері культури, і в сфері освіти – він виправдав отриманий колись диплом режисера масових театралізованих видовищ.

Усе, що він робить, робить натхненно і з любов’ю. Колись я сказала Михайленку: «Ви могли б бути режисером у столичному театрі і прославитися на всю Україну!». А він відповів, що у звичайній школі займатися режисурою не менш цікаво і відповідально, не менш захопливо й перспективно, і додав:

«Усі мріють, але не можуть бути відомими столичними режисерами. А от мало хто мріє бути на моєму місці, а працювати при цьому з віддачею, як у столичному театрі».

Отож своє творче кредо в режисурі й освіті Віктор Михайленко визначив. Сьогодні, з нагоди міжнародного свята поезії, запитаємо у нього про поетичне кредо.

- Вікторе, коли ви читаєте вірші зі сцени, видно, що продумано кожний інтонаційний штрих, кожна пауза й наголос. Виходить так собі міні постановка, відразу видно вашу режисуру. Ви так само і пишете – постановочно, по-режисерському?

- Ні. Здивую, але ні. Я йду за думкою, розвиваю її, хочу викласти образно, але максимально доступно. Водночас намагаюся вірш зробити мелодійним. Тобто, щоб і звучало гарно і щоб думка не була туманною.

- Однак таки саме кінцевий результат – виконання вірша вголос на люди – й стає основним творчим принципом Михайленка-поета.

- Не називав би себе поетом. Який я поет? Оце лише чотири роки пишу.

- Як так?

- Микола Скуратівський (малинський літератор) у 2011 році запропонував поїхати на фестиваль до Коростеня. Вже багато років відбувається він у сусідів під назвою «Просто на Покрову». Я спробував саме для участі у конкурсі в Коростені написати кілька поезій. Поїхав таки з малинськими літстудійцями…

- І переміг. І в дебюті, і потім ще два роки - поспіль перші місця. То поет чи не поет? Ви ж і до того писали вірші, і писали давно.

- Писав тому, що робота моя пов’язана з творчістю. Легше написати самому, ніж перелопатити гори літератури. Кожен сценарій свята має бути оригінальним і небанальним. Отож і віршував.

- А коли ж прийшли найперші рими?

- Ой давно! Ще у школі.

- А що стало поштовхом до віршування?

- Та хто це знає достеменно? Однак батько точно на мене вплинув своїм даром імпровізувати. Він римував на ходу дотепи й дошкульні строфи. Ось, наприклад: «Хто більше гавка, тому більша ставка!». Його віршування було критичним, сатиричним.

- Ви ж пішли своїм шляхом. Які сходинки до поезії були найпам’ятнішими?

- Пам’ятаю, писав і в армії. Хоча і російською. Написав цілу поему! (Сміється). А історія написання була така. Командир розповів, як один солдат під час війни втратив пам'ять у наслідок контузії. Ніщо не допомагало йому згадати себе й своє життя. Минуло багато часу, і раптом хлопець усе згадав, побачивши кущ троянд. Пригадав, як для коханої крав троянди з куща на клумбі…

Так мене вразила ця історія – сів і написав під час нічного чергування. Але ту поему, крім мене та мого напарника-радиста Льоні, ніхто не читав. Згодом, показав її інститутському викладачеві, похвалила й вказала, над чим ще попрацювати. Таких опусів потім було безліч, але поетом себе ніколи не вважав.

- Чому ж зараз крім віршів для роботи з’явилися вірші для душі?

- От тоді після конкурсу в Коростені якось увійшов у азарт і перебуваю у ньому й досі! (Знову сміється).

- Оці обов’язкові щоденні римування сценаріїв не виснажують?

- Чом ні, виснажують.

- А як же рятуєтеся від штампів, від голоду образів, рим?

- Мабуть, рятує те, що і в написанні віршів для шкільних чи міських заходів, у систематичному «творінні» нескінченних посвят на ювілеї, восьмі березня, «капусники» уникаю штампів, повторів, формальності. Просто не можу писати абияк! Однак ці віршування – не поезія. У поезії я поет-початківець, повторюю. Мені як поету чотири роки, так і напишіть.

- Людина, яка пише вірші, не може не бути закохана в поезію. Коли ви зрозуміли й полюбили поезію?

- З дитинства. Знайомство з поезією відбулося через Маяковського, якого дуже любив мій батько. У другому класі я із захопленням прочитав «Стихи о советском паспорте».

- Оригінальний старт у світ поезії…

- Та я просто був здивований і приголомшений! Пізніше читав й інших поетів. От, скажімо, до Пушкіна – байдужий. А Шевченком – упивався. Він був і лишається для мене загадкою, при всій ніби простоті стилю. Спочатку взагалі було непросто зрозуміти Кобзаря. Наша вчителька літератури, Ольга Петрівна, читала Шевченка, як і всі жінки, по-жіночому, із жалісливими й тужними інтонаціями. Мені ж заважала сприймати думку Шевченка ця підсвідомо вловлена невідповідність. Ті рядки писав же обурений і злий на катів народу чоловік! І жінки тут ні в чому не винні…

Однак я, впертий і прямий, сказав про свої сумніви вчительці і запропонував виконання Шевченка по-чоловічому. І як врізав – з усім Шевченковим гнівом і натиском!.. Ольга Петрівна лиш здивовано слухала… А потім зрозуміти Шевченка більше допомогли його щоденники. Тоді я відчув по-справжньому, як маю його читати. До нього можна повертатися ще і ще. Він – невичерпний.

- Як щодо інших поетів?

- Так склалося, що поезія для мене була насамперед концертним номером. Я любив вірші і ті, що любив, читав зі сцени. Здебільшого, то були гуморески. Але яких авторів! Степана Олійника, Глазового! Знаю, що мої виступи любили. Я й ролі здебільшого грав гумористичні. Коли вступив до інституту, то читання зі сцени стало просто стилем життя. І там навчився багато чому новому, зрозумівши, що оті правила і стереотипи таки потрібні як базові. Їм треба навчитися і знати, лише тоді можна оцінити творчу індивідуальність, вихід за ці рамки. Був у мене однокурсник, який читав вірші неповторно, але якраз усупереч усім правилам. Однак його манера надавала творові особливого значення й шарму.

- А кого в поезії вважаєте особливими?

- Ахматову, наприклад. Вона мене ще в школі дивувала…

- У школі? Коли її не вивчали у школі?!

- Отож. Читав її тихцем і намагався розібратися. В її надзвичайних віршах не лише поезія, а й історія живе. Там я бачив одну картину, а на уроках історії Недоруба нам розповідав інше. Або Ахматова пише щось не, або шкільна історія… Аналізував і, звичайно, більше вірив Ахматовій.

- А зараз чия поезія так само притягує?

- Сотні разів перечитую вірші Ліни Костенко і розумію, що вона – невичерпна. Так, є чудові й сильні поети. Павличка люблю, Борис Олійник надзвичайно сильний. Але Ліна Костенко – це титул української поезії. Щоб так просто писати і так проникливо!

- Знаю, що не лише поетичний жанр приваблює вас як читача.

- Читання – то взагалі найбільша розкіш для людини. Я читав завжди і все, всі жанри. І родина вся читала. Батько у вільний час – з книжкою, мама, тільки прийде з роботи, попорає – за книжку. Бувало, треба знову порати, ледь від книжки відривалася. Так було у неї з «Анною Кареніною» Прочитала і сказала, що такої гарної книжки більше просто не існує. А пізніше я запропонував їй прочитати «Поющие в терновнике». То цей роман приголомшив взагалі і став номером один в її рейтингу.

Так і батько. Упивався читанням. А найбільше мріяв прочитати «Они сражались за Родину». На фронті в газетах траплялися йому фрагменти твору, а повністю він був виданий набагато пізніше. Шукав я скрізь, щоб йому дістати. Так і помер батько з цією мрією, а роман потім відразу і вийшов окремою книжкою… (Замовк, продовжив після паузи). Я ж читав усе підряд. І пригоди, і фантастику, і класиків. І все мене захоплювало! Пам’ятаю, як тільки вільний урок, однокласники просять переказати свіжу книжку. А мені тільки цього й треба, любив розповідати. Потім хлопці й самі бралися читати й саму переказану мною книжку.

- Уже тоді ви були майстром читання зі сцени!

- Згадав раптом, що найбільше задоволення від читання зі сцени отримав, виконуючи «Переслів’я» Руданського. Без сміху його не можна було ні читати, ні слухати. І то був великий подвиг читця: витримати й самому ні разу не зареготати, не посміхнутися, коли від почутого весь зал регоче! А як його вчив напам’ять! То ж величезний твір для дитини, але так хотілося – і вивчив.

- Що ви думаєте про українську поезію?

- Вона багатюща. І не вивчена! Я й сам її добре не знаю, читаю й читаю постійно.

- Але найбільше – Ліну Костенко…

- Такі люди з’являються раз у століття. Як Шевченко. Однак варто пам’ятати, що й інші поети мені небайдужі. А в літературі і в серцях людей лишається той поет, який зачіпає вічні теми, а кажучи інакше – соціальні, проблемні, гострі, болючі. Тоді він будить душу…

Для «Соборної площі» з Віктором Михайленком розмовляла Ірина Кримська

ПОЕЗІЇ ВІКТОРА МИХАЙЛЕНКА

«Вставай! Вста-а-вай!» - хитнуло Україну.
І краплі крові окропили брук…
Заголосили матері чаїно,
Заламуючи в горі крила рук.

«Вста-а-а-вай! Вста-а-а-вай!» - здригнулось піднебесся
І гнівом розлилось за небокрай.
З могил благають і Шевченко, й Леся:
«Вставай, Країно скривджена, вставай!».

«Вста-а-а-вай! Вста-а-а-вай!». І стало їх без ліку.
«Вста-а-а-вай! Вста-а-а-вай!» - рвонуло догори!
Стоять за барикадами шуліки,
На барикадах мають прапори.

Незрушні барикади, мов Говерли.
Промерзлий сніг багряний, як зоря.
До зір злітає грізне «Ще не вмерла!..»,
І шини жаром харкають – горять.

О Дух Свободи! О святий Майдане!
Ти не забудь ніколи й не прости!
Твої прошиті кулям каштани
Цвістимуть як скривавлені бинти.

За тих, хто впав і більше вже не встане,
Бо за свободу з гідністю повстав,
Ти на каштанах, праведний Майдане,
Весною квіти-свічечки постав.

***
Яке нещастя жить на перехресті,
Де прагнуть затоптати твій город
Пройдисвіти без совісті і честі
І орди ненажерливих заброд.

Нещастя, що земля твоя багата,
Що чорнозем півметра в глибину…
За них не раз і битий, і розп’ятий,
І пережив навалу не одну.

А всі ж клянуться, що бажають миру,
Що навіть предки спільні – не чужі…
Та спи – й тримай під ковдрою сокиру,
Бо ця рідня вигострює ножі.

І всі твої і терени, і збіжжя,
І навіть воля очі їм пече…
Як прокляті – живем на роздоріжжі.
Як припнуті – нікуди не втечем.

***
Мати згорьована марно чекає:
Раптом проснеться – й цього не було.
В небо злетіла прострелена зграя,
Чорний лишаючи дим під крилом.

Голову крепом покрила дружина,
В доньки сльоза закипіла в очах,
Кров, як розчавлені грона калини,
Плавить асфальт, щоб вовік не прочах.

Що із того, що напишуться вірші,
Площі назвуться ім’ям дорогим?
Маму, дружину і доньку не втішить
Навіть стотисячноспівний гімн.

Шкіру поспішно міняє гадюччя:
Можна у владу пролазити знов.
Шини дотліли, і димом смердючим
Тхнуть і надія, і віра, й любов.

***
Басує пам'ять так, що не укоськаю…
От знов занесла в ті часи, коли
Ще дід Микита з бабою Ходоською
Навпроти – через вулицю жили.
Була їх хата мальвами заклечана,
З соломи дах і вікна голубі…
До сотні літ вона гніздо лелечине,
Немов корону, несла на собі.
І лищ зима збігала до проталин,
Ще туманіла сиво далина,
Вже з вирію лелеки повертались –
Спочатку Він, а згодом і Вона.
Так з року в рік небесними дорогами
То із села, то знову до села…
Коли понесли діда за корогвами,
Не дуже довго й баба прожила.
Зостався син (а він був нежонатим),
Дочка з дітьми з’являлась на канікули…
Як брат помер – осиротіла хата,
Бо вже сестра ні разу й не приїхала.
Травою заросли і двір, і вулиця,
На місці мальв – під стріху бур’яни.
Лелеки відлетіли… й не вернулися –
Мабуть, на пустках не живуть вони.

***
Сосни, глиця, барвінок хрещатий…
Вам, ровесники, пухом земля.
Як багато, з ким пас я лошата,
Вже пастушать в небесних полях.

Ми тут – гості, вони – уже вдома.
На віки… На завжди взагалі.
У мене тут вже більше знайомих,
Ніж знайомих лишилось в селі.

Незворотня життя бистротічність,
Не вернеш, кого там полишив.
Все частішають думки про вічність,
Хоч здається, що ще і не жив.