Дороги, що прямують у тупик

Лише так можна буде говорити про дороги Малинщини, поки ними опікуватиметься «Райавтодор».

Таке сумне враження лишає по собі зустріч із цією структурою, хто б її не очолював. Найсвіжіше враження – після наради за участю керівництва району (воно власне ініціювало розмову), спроможних підприємств, котрі не лише активно експлуатують шляхи, а й постійно благодійницьки їх підлатують, й власне «господарів» мережі доріг – «Райавтодору», «Облавтодору».

Так склалося, що чим далі їдеш з «Райавтодором», тим переконливіше відчуваєш, що їдеш у нікуди. Образно кажучи, шлюб району з цією структурою тримається більше за звичкою та по інерції, ніж із міркувань доцільності. По своїй суті зараз «Райавтодор» - цілковитий імпотент, у якого немає спроможності, бо ніколи не вистачає або і немає грошей, у якого вбита або немає техніки, а тепер вже і кадри побігли…

Отож – розлучення і є панацеєю.

Проте розлучення не так просто вирвати із зубів «батьків». А батьки – це, для початку, «Облавтодор», який дав у 2015 році на всю область, на всі вбиті райони та їх дороги, аж 60 нещасних мільйонів, на які хіба що ліків купити, щоб пережити стрес від такого приниження. Отакі турботливі батьки.

Та й вони, судячи з усього, жертва невдалого шлюбу. Або вдають із себе жертву. Бо також практично нічого не вирішують і ні на що не впливають. Адже справжні батьки цієї дорожньої «мафії» для нас майже віртуальні, для них – дуже потрібні, а для доріг – як мертвому кадило.

Однак той, хто махає кадилом, не переймається небіжчиком (читай – дороги, «Райавтодор», наш добробут). Гойдається те кадило у нас перед носом – у нас, поставлених на коліна – і ми чуємо магічні ритуальні заклинання: «Тендери, тендери, тендери». Не знаю як для кого, а для мене це вже давно матюк, яким усі цінності – народ, місцеве самоврядування, благенькі реформи, ідеали революції Майдану тощо посилають подалі.

Нам же далі йти нікуди – доведені до відчаю. Стоїмо у тупику і нам так само добре видно все древо «мафії», як «мафії» видно нашу абсолютно жебрацьку покору й голодні відкриті роти, які насправді – ями на дорогах. Проте справа рухається у бік відкривання ротів гніву.

Тоді, в сухому залишку, із рупора гніву прозвучить до державної дорожньої «мафії»: «А не пішли б ви самі зі свої кадилом!..». Ми тут, внизу, вже близькі до цього. Нам тут, внизу, не потрібні ні «…автодори», ні інші дєріжори. Бо як виглядає така музика?

Наприклад. Треба підсипати чи відгрейдерувати певний відрізок шляху, покласти асфальт чи ще що там. Починається ритуал: «Любий автодор, зроби нам милість, поремонтуй!». Автодор не впирається, хоче допомогти, але каже: «Гаразд, я поремонтую, дайте мені для цього людей, техніку, матеріали і гроші! А так у мене все є…». Учасники ритуалу, які просять поремонтувати дорогу, стають у хоровод і, синхронно рухаючись, на ходу тримають «Автодору» штани, роблять на них латки і т.д. Це при тому, що у них свої гарні штани, в яких несоромно вийти на люди: і ресурс техніки, і люди, і гроші – а вони і є головний персонаж цих хороводів. Бо врешті решт, як подумати, дороги у нас ще можна терпіти, бо є настирлива влада, що дає наганяй (наряди!) «Автодору», є спроможні виробництва, з яких доять то щебінь, то солярку, то транспорт, то…

І є «Автодор», котрий, виходить, нічого не вирішує.

Як довго триватиме цей принизливий шлюбний союз?

Чи не варто одним махом відтяти – поболить і заживе – паразитуючу структуру – для початку «Райавтодор», і на місцях давати лад своїм дорогам. Бо, по великому рахунку, ця волонтерська з боку кар’єрів, заводів і «пароходів» допомога живими і матеріальними ресурсами набула б законного вигляду. Відтак риторичне запитання до місцевого самоврядування: «Чи не пора наполягати на тому, аби, скажімо, райдержадміністрація стала розпорядником тих нещасних донорських жебрацьких подачок із «Облавтодору» - це для початку?». Страшно? У мене й самої жилки трусяться. Але хтось має класти край відвертому багаторічному грабуванню під маркою дорожнього господарювання. Ні для кого не секрет, що дороги – це місце, куди можна безконтрольно «вкатати» стільки грошаччя, що воно було б здатне зробити насправді найвіддаленіші шляхи – європейськими. Однак гроші «вкатують», а дороги – неєвропейські.

Найсвіжіший приклад. Навесні район просив у «…дорів» -енну сумму на конкретну дорогу – щоб відсівом висипати її і зробити зручною для експлуатації. В результаті – 460 тисяч закатали під асфальт (просили щебінь!) на коротенькому відтинку (поворот на Елівку) – метрів з 50 на око! Таке окозамилювання! Врятували там, де не просили! І за які гроші! Недарма підприємці обурювалися на зустрічі з «…дорами», що якби їм дали ці гроші, вони б відрізок у 43 кілометри з Візні до Забраного підрихтували б. А так – гроші у трубу! І хто з цього щось має тут? Ніхто і ніщо! А оті панотці, що тримають кадило? О! Правильно подумали. І про тендери й інші згубні явища.

Якщо повернутися до дискусії на нараді 5 серпня у малій залі РДА, то діалог двох сторін – району й «…дорів» звівся до купи риторичних запитань до останніх. Запитань про необхідність встановлення актуальних знаків та розчистки придорожніх територій від хащів та аварійних дерев (озвучило ДАІ) до запитань про конкретні цифри, намагання, особистий вклад «Райавтодору» в порятунок мережі доріг Малинщини. Звичайно, ми всі розуміємо, що «Райавтодор» не байдикує. Однак його дії – це якась агонія, символ безпорадності й кволості. А взяти і змиритися зі становищем – то чим же тоді ми, народ Малинщини, самоврядування Малинщини кращі? Скільки можна блимати загіпнотизованими очима перед кадилом?

Вже не кажу про абсолютно неприпустимі й непрофесійні прояви: під час діалогу ніхто не побачив розлогої картини роботи «Райавтодору». Не кажу й про якісь модні діаграми, таблиці, фотографії тощо. В такому режимі й такій емоційній перенапрузі – не до презентацій. Але тим не менше, всіх не полишає відчуття, що утримання і ремонт доріг самими дорожниками – велика мильна бульбашка! Адже ті, хто безпосередньо постійно позичає, як у прірву, солярку, щебінь, техніку для рятування шляхів району, знають всі цифри витрат на ці роботи краще, достеменно і напам’ять у площині будь-якого ракурсу.

Нащо цей монолог про занепад справ у дорожників? Він дійсно нічого не дає для покращення стану доріг. Але я просто хотіла цим криком душі зробити всіх нас притомними, бо у стані непритомності та ще й під дією ритуалів «кадильників» рухатися нашими шляхами просто небезпечно. Для початку треба хоча б відкрити очі і вуха, роззирнутися навколо і вибрати куди рухатися. А бажано – із тупика!

Ірина Кримська