Facebook 

 

Напишіть нам   Реєстрація    Вхід

Стосовно Олексія Шостака суд зобов'язав слідство відкрити кримінальне провадження за невиконання судового рішення. ДОПОВНЕНО

23.09.2018
Малин

Творець архітектурних шедеврів повоєнного Києва — наш земляк Анатолій Добровольський


Хрещатик недарма називають головною київською вулицею. Упродовж століть він вважався діловим та культурним центром міста, адже був і залишається його серцем, його окрасою та найвагомішою притягальною силою. Побувати у Києві і не побачити Хрещатика – означатиме, що належного уявлення про Київ ви не матимете. Ця вулиця – то не просто візитівка української столиці, вона її загальновизнаний символ.

Сучасний Хрещатик, образ якого міцно закарбовується у пам’яті всіх, хто будь-коли був пов’язаний з цією величною вулицею, забудовувався після Другої світової війни, бо під час вигнання німецьких окупантів центр Києва майже суціль зруйнували.

Тож у важкі повоєнні роки, коли місто піднімалося з руїн у прямому розумінні, на Хрещатику поступово виросли величні і водночас привабливі й ошатні споруди. Тут вдалося органічно поєднати поодинокі, дивом вцілілі будівлі ще стародавньої забудови із новобудами, класичну архітектуру й народне мистецтво, традиції давнього київського містобудування з тодішньою монументальністю. Наразі ця вулиця являє собою цілісний та довершений архітектурний комплекс.

І у цьому величезна заслуга творчого колективу, що спроектував і втілив свої задуми в реальність. Зодчими, яким вдалося зробити справжню родзинку української столиці, були А.Власов, В.Єлізаров, О.Заваров, О.Маліновський, Б.Приймак і А.Добровольський.


Хрещатик у 1960-ті роки.

Анатолій Володимирович Добровольський очолював творчий колектив, який у 1944-му взявся за розробку проекту розбудови Хрещатика. Він же безпосередньо й керував реконструкцією головної вулиці Києва, що почалась у 1950 році, коли зодчий став головним архітектором міста.

З Києвом було пов’язане шість десятиліть особистого життя митця і усе творче. Одначе сам Добровольський вважав себе радомишлянином, у цьому, власне, були переконані й його близькі, хоча в офіційній біографії архітектора зазначено, що народжений він у селі Буки теперішнього Малинського району (це село входило до Троянівської волості Житомирського повіту). Проте саме Радомишль став для Анатолія Володимировича містом його зростання й становлення, як було воно рідним для багатьох його пращурів.

НАЩАДОК ШЛЯХЕТСЬКОГО РОДУ

Дворянський рід Добровольських має давнє походження і розгалуження. Поширився він у багатьох регіонах України. Цікаво, що одна з гілок Добровольських присутня у родоводі знаної фундаторки Ставецької школи Ольги Вангенгейм. У ХVIII столітті представники роду згадуються зокрема серед шляхтичів Волині, Київщини. Їхніми нащадками стала й родина, яка на початку ХІХ століття осіла на Радомишльщині.

У 1796 р. бригадир генерал-майор колишньої Малопольської дивізії Годзевич засвідчував у губернському дворянському зібранні шляхетство Дмитра-Антонія Добровольського, якому за 15-річну службу в польській народній кавалерії королем було надано чин хорунжого. У родоводі зазначалося, що він є сином Шимона Добровольського, онуком Антонія, котрий свого часу разом з Брусиловським володарем Яном Бутовичем судився з Глембоцькими з приводу грошових та земельних претензій.

Сини Дмитра-Антонія (він мав подвійне ім’я) згодом оселились у повітовому місті Радомислі, тут мешкали і їхні потомки. У переписних та ревізійних списках Радомисля ХІХ - початку ХХ століття зафіксовані помешкання Добровольських на Великій та Малій Житомирських вулицях, Великій Чорнобильській, Ново-Мицькій.

У 1832 році відставний майор Адам Антонович Добровольський був призначений Радомисльським городничим, а перебував на цій посаді сім років. У Радомислі він потому й доживав віку разом з братом, колезьким реєстратором Григорієм. Нащадок останнього – Іван служив у місті чиновником квартирної комісії. А вже радомисльський міщанин Захарій Іванович Добровольський у кінці ХІХ століття придбав чималі землеволодіння у Радомисльському й сусідньому Житомирському повітах, що частинами розпродувала власниця величезного Малинського маєтку княгиня С.Щербатова.

Маєтності Захарія Добровольського охоплювали зокрема Новобудські землі, Гуто-Потіївські, де було закладено чималий сад (входив до губернського реєстру садів, що мали промислове значення), села Нераж і Буки. В останньому господар жив разом з родиною. Між тим, за тодішнім мобілізаційним законодавством на поміщика З.Добровольського було покладено обов’язки завідувача військово-кінної дільниці, котрий зобов’язаний був поставляти коней до війська на випадок його повного розгортання чи війни.

Син землевласника Володимир Захарійович згодом одружився на доньці радомисльського повітового бухгалтера, почесного громадянина Івана Меленєвського-Грищенка Євгенії. 6 (19) травня 1910 року у подружжя народився син Анатолій, якому судилося стати видатним зодчим. В родинному архіві Меленєвських збереглась світлина, що на ній серед цієї великої родини зафіксований і п’ятирічний Толик.

 
Родина Меленєвських. Радомисль, 1915 р.

«ТОЛЯ ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ МІЦНО СПАВ…»

За розповідями доньки архітектора Тетяни Анатоліївни, з Гуто-Потіївки до Радомишля родина переїхала після смерті Володимира Захарійовича. Якось зимою він провалився на річці під лід, і застуда, якої дістав, виявилась смертельною.

В одному з радомисльських будинків діда Івана на вулиці Великій Київській (у радянську добу – 25-го жовтня, нині – Старокиївська) й проминали дитячі та юнацькі роки майбутнього зодчого.

Радомишлянка Людмила Довгополова, правнучка Івана Івановича (щоправда, не по прямій), згадує розповіді своєї мами про те, як вони разом гралися на цьому обійсті. Запам’яталась їй зокрема невибаглива пісенька на кшталт популярного колись серед дітвори «Старого барабанщика», якою вони дражнили Толю в дитинстві: «Толя Добровольський, Толя Добровольський міцно спав, міцно спав. Він проснувся, перевернувся…», і якось іще далі на зразок цього. Щоправда, привід, за яким виник такий наспів, вже не згадати. Вочевидь, хлопчина щось там таке цікаве утнув.

 

Майже навпроти помешкання починався Шкільний провулок, де неподалік містилося колишнє міське чотирикласне училище, котре у перші радянські роки було реорганізоване у другу міську трудову школу. За свідченням її колишнього директора Петра Жудри, цю школу й закінчив Анатолій Добровольський.

Водночас, виявивши з дитинства хист до малювання, Анатолій потроху підробляв, виконуючи замовлення на художнє оформлення наочної агітації, свят і т.ін. Благо, в часи СРСР на таку продукцію попит був шаленим. На цьому радянська влада ніколи не економила, тож юнак, чим міг, допомагав своїй осиротілій родині.

Позаяк художній талант став вирішальним у виборі майбутньої професії Анатолія Добровольського.

Спочатку він навчався у технікумі, а після його закінчення подав документи відразу до двох київських вишів: до університету ім.Шевченка на математичний факультет та до художнього інституту - на архітектурний. Врешті вибір зробив на користь архітектури і, схоже, не помилився. Але невдовзі перевівся до інженерно-будівельного інституту, де готувалися архітектори більш технічного й практичного профілю. Тут його вчителями були відомі зодчі О.Вербицький, М.Дамаловський, Й.Каракіс, В.Кричевський, М.Холостенко.


Анатолій Добровольський у молоді літа.

У 1934 р. після закінчення вишу дипломований архітектор Анатолій Добровольский почав свій трудовий шлях у «Військпроекті», потім працював у проектних майстернях Київської міської ради.

Мама Євгенія Іванівна померла у Києві в 1933-му. Рідні припускають, що Анатолій перевіз її тоді до себе з Радомишля, бо там саме лютував голод. Але вберегти її не вдалося. Похована вона на Байковому цвинтарі.

ПРОДОВЖУВАЧ КРАЩИХ МІСТОБУДІВНИХ КИЇВСЬКИХ ТРАДИЦІЙ

Фахівці й мистецтвознавці вважають Анатолія Добровольського гідним продовжувачем містобудівних традицій таких уславлених київських зодчих, як І.Григорович-Барський, А.Меленський, В.Ніколаєв, П.Альошин, котрі не лише забудовували Київ, а й творили його неповторний архітектурний вигляд.

У творчому доробку митця та будівничого, окрім згаданої забудови Хрещатика та прилеглих до нього кварталів, житлове будівництво на Володимирській та Червоноармійській (тепер – Васильківська) вулицях, за його проектами споруджено зокрема кінотеатр «Україна», готель «Москва» (зараз – «Україна»), станції метро «Хрещатик», «Вокзальна» та «Завод «Більшовик» («Шулявська»), Будинок художника, Інститут фізики АН України, аеропорт «Бориспіль», міст через Десну та Московський міст (віднедавна став Північним), а ще – колоритні ресторани «Курені» та «Вітряк»...

Кожна з цих, як і інших його будівель, – неповторна, оригінальна, має своє власне «обличчя», стаючи примітною архітектурною ознакою вулиці чи кварталу. Недарма творчі розробки А.Добровольського відзначені державними преміями і нагородами, а сам їхній творець став академіком архітектури та академіком мистецтв. Власне, принципова відмова зодчого забудовувати нові мікрорайони типовими одноманітними «хрущовками» та їм подібними «курниками» коштувала йому посади головного київського архітектора, яку він обіймав у 1950-55 р.р.

Знаменита центральна опора Московського (Північного) мосту – ідея саме Добровольського. Притому, що всі роботи з проектування цієї мостової споруди він виконав безкоштовно (оскільки перебував на керівній посаді, за тодішніми радянськими циркулярами сумісництвом за гроші займатися не міг). І коли київська громадськість завела дискусію про перейменування мосту, пропозицій назвати його на честь творця (за прикладом хоча б мосту Патона) чомусь не виникло. Немає у Києві й жодного топонімічного об’єкта, присвяченого уславленому будівничому міста.

На відміну від столиці радомишляни свого видатного земляка вшанували, назвавши на честь зодчого вулицю у місті його дитинства та юності. Світлини Анатолія Добровольського із сімейного архіву передала до краєзнавчого музею Радомишля Л.Довгополова (до них, як не прикро, теж не виявили цікавості київські музейники). Можливо, з роками поповнюватиметься радомишльський музей й іншими експонатами, присвяченими відомому краянинові.

Приміром, свого часу звісний житомирський краєзнавець Георгій Мокрицький, якому вдалося поспілкуватися з Анатолієм Володимировичем ще за життя (відійшов він у засвіти у 1988-му), розповідав, що бачив у квартирі митця (жили Добровольські, до речі, у «висотці», збудованій за проектом архітектора в самісінькому центрі Хрещатика) його власні малюнки з краєвидами Радомишля.

На жаль, коли цікавився їх долею у нащадків зодчого, вони лише знизували плечима. Прикро, якщо виявилися нікому не потрібними, бо вартісної художньої цінності вочевидь не мали, а от для радомишльського музею напевне стали б неабиякою реліквією.

Натомість віднайшлися радомишльські малюнки Леоніда Добровольського – сина Анатолія Володимировича, котрий також по життю був тісно пов’язаний з тим же обійстям на Старокиївській, де вдосконалював успадковані від батька власні художні навички. Леонід теж став кваліфікованим архітектором, як і донька Тетяна.

 
Родинний будинок на Старокиївській. Малюнок Л.Добровольського.

Врешті учнів і послідовників у знаменитого хрещатицького зодчого, що був викладачем Київського інженерно-будівельного інституту та професором художнього, де викладав проектування і архітектуру, керував архітектурною майстернею, залишилося чимало. Серед них зокрема В.Агафонов, Я.Віт, О.Зибін. До речі, з гордістю називав себе його учнем знаний радомишлянам доброї пам’яті Валерій Колісник, що працював районним архітектором у 1981-87 роках. Навчався у нього й уродженець Радомишля відомий архітектор Михайло Будиловський.

Це теж надбання Анатолія Добровольського. Бо передовсім у творіннях та в учнях – велич і слава митця.

Газета «Зоря Полісся», 20 липня 2018 р.

Джерело: radomyshl.blogspot.com

* * *  

Підпишіться на нашу сторінку в Facebook

 

 

 

Поділитися:

Коментарі

Логін: *
Пароль: *
Коментар: *
Відмінити
* Необхідна інформація