Facebook 

 

Напишіть нам   Реєстрація    Вхід

У Пісківці через ревнощі п’яна жінка ледь не вбила свого коханого

24.11.2018
Україна

Шість ознак того, чому Голодомор дійсно був геноцидом


З доповіді професора Володимира Сергійчука у Віденському університеті в Австрії

Один із меморіальних заходів з ушанування пам'яті жертв Голодомору відбувся днями у Віденському університеті в Австрії. На вечорі-реквіємі українські та австрійські науковці виступили з доповідями. Серед них був і професор Київського національного університету ім. Т.Шевченка Володимир Сергійчук. У своїх роботах він систематизував безліч даних про ті події й виділив 6 ознак, за якими Голодомор 1932-1933 років треба розцінювати саме як геноцид української нації.

Що ж це за ознаки?

1. ВИЛУЧЕННЯ ПРОДОВОЛЬСТВА

Примусове і тотальне вилучення продовольства є першою ознакою геноциду.

21 червня 1932 року Сталін і Молотов направили в ЦК КП(б)У й Раднарком УСРР телеграму, якою вимагали виконання плану хлібозаготівель за будь-яких умов.

«Нездавачів» хліба викликали до сільради та завдавали їм тяжких побоїв, примушували стояти на колінах, наклеювали на груди плакати з образливими написами і водили по селу, роздягали догола жінок, виводили роздягнених на мороз у степ, тримали по кілька днів у холодних ямах, не давали їсти й спати, били револьверами, руйнували будівлі, хати, печі, розшивали стріхи хат, організовували протяги та інші нелюдські катування.

Російські більшовики оточували цілі поселення, внесені до системи так званих «чорних дошок», й вивозили звідти всі продовольчі продукти, непокірних – заарештовували.

Остаточного удару Сталін завдав 1 січня 1933 року телеграмою до ЦК КП(б)У щодо «добровільного здавання прихованого хліба». З цього моменту з хат українських селян вимітатимуть вже просто усе їстівне. Вони будуть приречені на голодну смерть.

2. ЗАБОРОНА ВИЇЗДУ ПО ХЛІБ

Другою ознакою геноциду є суворе обмеження свободи пересування.

Радянська влада не лише силою позбавила українських селян їжі, але й суворо обмежила свободу пересування, аби вони не могли знайти порятунок в інших регіонах СРСР. Виїзд було заборонено постановою ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР від 22 січня 1933 року за підписами Сталіна і Молотова. Обмеження стосувалися саме селян України, а також Кубані, де, за переписом 1926 року, українців нараховувалося 915 450 осіб – більше двох третин від усього населення.

Всі селяни України й Північного Кавказу, які пробиралися на Північ, мали бути заарештовані. Після відбору «контрреволюційних елементів», всіх інших наказувалося повертати у місця їхнього проживання.

Станом уже на 14 лютого 1933 року було затримано 31 783 особи, з яких 28 351 повернуто в місця їхнього проживання, 3 434 притягнуто до відповідальності, а 579 відібрано для направлення до Казахської АСРР.

У цей самий час від голоду потерпали й у Казахстані. Проте в архівах не виявлено постанов про насильницьке повернення казахів, які тікали від голоду до районів Західного Сибіру. До кінця 1932 року таких налічувалося 150 тисяч.

3. ЗАМОВЧУВАННЯ ПРАВДИ ПРО ГОЛОДОМОР

Це – третя ознака геноциду.

Світова громадськість могла надати продовольчу допомогу голодуючому населенню. Але радянська влада доклала всіх зусиль, аби про голод не знав ніхто. Більшовицькі вожді вдалися до широкомасштабної дезінформації, втягнули до неї навіть визначних діячів світової культури – Ромена Ролана, Бернарда Шоу, прем'єр-міністра Франції Еріо. Іноземці оглядали спеціально підготовлені об'єкти, а потім переконували світ, що голоду в Україні немає.

Сталін підкупив американського журналіста Волтера Дюранті, який розповідав світові зі шпальт "Нью-Йорк Таймс", що голод в Україні – це вигадки.

4. ВІДМОВА ВІД ПРОДОВОЛЬЧОЇ ДОПОМОГИ ІЗ ЗАХОДУ

Четвертою ознакою геноциду є блокування спроб зовнішньої допомоги.

Українська еміграція докладала зусиль, аби доставити матеріальну допомогу голодним жителям України, однак організатори голодомору зробили все, щоб ані крихти не дійшло до постраждалих сіл. Вони забирали грошову допомогу собі, прирікаючи тих, кому адресувалися кошти, помирати.

«Кмітливі» більшовики вигадали спосіб нагріти руки на трагедії, створивши систему так званих «торгсинів». До них ішли голодні люди, які від відчаю продавали за безцінь золото, срібло та інші коштовності. Загальна кількість зданого досягла 33 тонн золота і 1420 тонн срібла.

5. ДОПРИСЕЛЕННЯ У ВИМЕРЛІ УКРАЇНСЬКІ СЕЛА

Ще одна ознака геноциду – це примусова зміна демографічної ситуації в Україні.

Організатори голодомору свідомо переселяли на місце вимерлих українців мешканців Росії й Білорусі. Так вони намагалися розмити суцільність української етнічної території, особливо у південно-східних областях України.

Уперше така політика була випробувана в кубанській станиці Полтавська. Її населення вивезли до Казахстану, а на його місце на початку 1933 року почали прибувати звільнені в запас червоноармійці й ветерани ОДПУ. По 350 осіб з Ленінградського, Білоруського й Московського, 250 осіб – з Українського, 200 осіб – з Приволзького військових округів.

Як свідчить російський дослідник В.Чуркін, ця операція планувалася заздалегідь і розроблялася до дрібниць. Один з організаторів голодомору, заступник наркома з військових і морських справ СРСР Михайло Тухачевський за тиждень до переселення станиці Полтавської підписав таємну директиву. Він вимагав до 10 січня 1933 року здійснити набір "особенно надежных в политическом отношении" з армійських лав для заселення спорожнілих хат. "Уроженцы Северного Кавказа и Украины вербовке не подлежат", – наголошував він.

Порожніх хат не бракувало й на території УСРР. Вже з весни 1933 року Україна була страшною пусткою. До осені ситуація погіршилася, особливо в степовій частині, де існували цілі села, у яких не лишилося жодної живої людини.

6. ПРИПИНЕННЯ УКРАЇНІЗАЦІЇ

Нарешті, відвертою ознакою геноциду є антиукраїнська політика, якою він супроводжувався.

Москва недвозначно окреслила своє ставлення до українізації у Постанові ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР від 14 грудня 1932 року "Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі і в Західній області":

"...вместо правильного большевистского проведения национальной политики в ряде районов Украины украинизация проводилась механически, без учета конкретных особенностей каждого района, без тщательного подбора большевистских украинских кадров, что облегчило буржуазно-националистическим элементам, петлюровцам и прочим создание своих легальных прикрытий, своих контрреволюционных ячеек и организаций... Предложить ЦК КП(б)У и СНК Украины обратить серьезное внимание на правильное проведение украинизации, устранить механическое проведение ее, изгнать петлюровские и другие буржуазно-националистические элементы из партийных и советских организаций, тщательно подбирать и воспитывать украинские большевистские кадры, обеспечить систематическое партийное руководство и контроль за проведением украинизации".

Це стосувалося і територій поза межами УСРР: "...легкомысленная, не вытекающая из культурных интересов населения, не большевистская "украинизация" почти половины районов Севкавказа при полном отсутствии контроля за украинизацией школы и печати со стороны краевых органов дала легальную форму врагам советской власти со стороны кулаков, офицерства, реэмигрантов-казаков, участников Кубанской Рады и т.д."

Ґрунтуючись саме на цій логіці, партійне керівництво поставило собі за мету "розгром спротиву хлібозаготівель куркульських елементів і їхніх партійних і безпартійних прислужників". Задля її досягнення, було впроваджено низку жорстоких репресій. Серед них – примусове переселення, зокрема, станиці Полтавської, про яку вже йшлося, і заселення звільнених місць «добросовісними колгоспниками-червоноармійцями». Примусове переведення всього діловодства, газет і журналів, шкільної освіти в «українських» районах на російську мову.

Вже 15 грудня 1932 року Сталін і Молотов підписали постанову про припинення українізації на Далекому Сході, в Казахстані, Сибіру, Поволжі, Центрально-Чорноземній області – всюди, де мешкали українці.

Такого комплексу репресивних заходів, як щодо українства під час Голодомору 1932-1933 років і після нього, Москва не застосовувала до жодної іншої нації. Хоча загалом репресії стосувалися й інших, зокрема німців і поляків, за яких більшовики «взялися» наприкінці 1934 року.

ВТРАТИ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ ПІД ЧАС ГОЛОДОМОРУ-ГЕНОЦИДУ У 1932 - 1933 РОКАХ

1926 року в СРСР мешкало майже 31,2 мільйона українців, а у 1937-му – вже лише 26,4 мільйона. Для порівняння: кількість росіян за цей час збільшилася з 77,8 мільйона до майже 94-х мільйонів осіб, білорусів – з 4,74 мільйона до 4,87 мільйона осіб.

Професор Сергійчук переконаний, що цифра прямих втрат від Голодомору-геноциду становить щонайменше 7 мільйонів людей.

"Однак і до встановлення конкретної цифри шляхом ретельної перевірки всіх обставин цієї трагедії, на нашу думку, виправданим є сьогодні стверджувати про мінімальну цифру втрат у 7 мільйонів і продовжувати кропітку працю щодо виявлення, насамперед, в українських архівах, первинних матеріалів, які допоможуть встановити найбільш близьку до реальної цифру. І йдеться не тільки про тих, хто загинув від голодної смерті на українському чорноземі, а й про ті жертви, які спричинені Голодомором й досі не враховуються нашими демографами", – заявив він.

Василь Короткий, Відень

Джерело: www.ukrinform.ua

* * *    

Підпишіться на нашу сторінку в Facebook  

 

 

Поділитися:

Коментарі

Логін: *
Пароль: *
Коментар: *
Відмінити
* Необхідна інформація