Facebook 

 

Напишіть нам   Реєстрація    Вхід

У Житомирі представники ОТГ висловили свої зауваження про зміни до Конституції щодо децентралізації влади

15.10.2017
Житомирщина

"На околиці Мигалок привернув увагу встановлений там пам’ятник..." — слідами одного бою


У перші роки третього тисячоліття мені доводилося частенько їздити у Тетерів (Пісківку) Бородянського району на Київщині, один зі шляхів до якого веде з Радомишля так званою «бетонкою» - через Березці, Кримок, Білу Криницю, Мигалки.

На околиці Мигалок згодом привернув увагу встановлений там пам’ятник.

Обеліск цей спорудили на згадку про смертельний бій, що його вела тут навесні 1944 року з загонами НКВС рейдуюча група Української Повстанської Армії. Це засвідчував і викарбуваний напис:

«Героям УПА.
Вічна пам’ять воїнам, які загинули тут у нерівній боротьбі за волю України 30 березня 1944 року.
Слава Україні! Героям слава!»...


Наприкінці травня 2003-го актив районного осередку «Просвіти» в один з днів вирушив у таку собі експедицію в Білу Криницю. Директорка тамтешнього Будинку культури Людмила Янковчук якось прохопилась у розмові, що її бабуся згадувала колись про бій вояків УПА біля Мигалок. Відтак вирішено було поїхати до селища, щоби спробувати щось дізнатися вже безпосередньо на місці. Втім додати якихось деталей пані Людмила особливо не змогла, пославшись лише на спогади бабусі Насті Климентовської (вона мешкала в Хомівці), котра розповідала, що вже після приходу радянських військ тут пройшла група бандерівців. До Білої Криниці вони не заходили, а перепочивали десь в урочищі під Кодрою. До Мигалок дійшли, і там був бій…

Про цей бій згадували й білокриничани, з якими випала нагода поспілкуватися під час тієї поїздки. Вони, одначе, навели свідчення про іншу збройну сутичку, що сталась уже неподалік від самої Білої Криниці. Притому про неї розповідали безпосередні свідки і навіть учасники тих подій.

З розповіді Дружинського Євгена Миколайовича, 1933 р.н.

«Бандерівці навідувалися до нас ще при німцях. Траплялося, що вночі хтось шкрябає під вікном. По українському просять щось поїсти. Хліб їм давали, щось печене.
Питаємо:
- Хто ж ви такі?
- Ми за Україну з німцями битися будем, тепер з партизанами б’ємося…
Про парторга, голову сільради розпитували.
Часом бачив я в лісі молодих хлопців, 20-25 років, добре озброєних. Одного чуть палкою не вдарив, коли корова воду пила.
Німці відступали з Кодри. Їх тут багато загинуло. Там, де Братська могила, було німецьке кладовище. Десь із 15 могил було на ньому. На березових хрестах висіли каски. В Осові теж німець похований. То був снайпер, що сидів на сосні. Був хрест навпроти електропідстанції.
Фронт пішов далі, то для боротьби з бандерівцями ходили збирали стариків. Люськи Кузьминої батька вбили. «Ястребки» тут у нас були. Молодь туди входила. Їх очолював офіцер - старший лейтенант Вася Карпов.
А на території військової частини [Макарів-1] є гора, там був бій бандерівців з ленінградськими курсантами МВД. Казали, що дітей прислали.
Упівці були оточені і виходили групами по 2-5 чоловік. Черги чути було, як виходили з оточення.
Вони там довго бились, десь із місяць. Багато вбитих було – і бандерівців, і червоноармійців. Їх окремо на кладовищі поховали.
А бандерівців десь у тому районі й похоронили.
Після бою, вже як зійшов сніг і пасти почали людську череду, гонив я корів до тої гори. Голова сказав туди череду гнати. Окопи, бліндажі були на горі.
Що там на тій горі, я не знав. Це, що я пас корови, пам’ятаю. Люди вже повмирали, які знали про ті події.
Те місце побачить можна тепер у військовій частині, хоча воно дуже змінилося. Ліс з одного боку вирізали. Гору розрівняли.
А потім десь у 1945-46 рр. між Кримком і Білою Криницею збирав гриби, знайшов гранату радянську. Бачив прикриті ноги вбитого, не чіпав. Я тоді ще пацан був. Це десь до 1950-х років.
НКВД в районі очолював Кезов. Йому я грав похорон. Його вбили коло Кочерова у 1950 р. На збори він до нас якось приїжджав, коли знімали директора Пантелєєва. Три дні збори проходили, бо люди проти були. А потім приїхав Кезов і вже небезпечно щось було говорить. А чи когось посадили, не знаю...»

З розповіді Колоса Володимира Андрійовича, 1929 р.н. У 1973-74 рр. воював у Сирії.

«Я був колись старшим на череді. Бачив їх побитих. Там горбак такий був. Колись там і партизани ховалися.
В 1944-му пас там корів. Хотіли взяти теля, щоб їсти. Казали, що за самостійну Україну. Прокламації в них були. Цілий кашкет мені надавали. А я за корів - і дубиною втік. У сільраду про це повідомили.
На початку 1944-го чоловік з тридцять бандерівців там оточили. До горбака, де вони засіли, довго не могли підступить. Бій важкий був. Десь із тиждень воювали. Партизани звідти повтікали.
Наші люди підгодовували солдатів.
Де поховали вбитих, не знаю. Одна жінка з ними була...»

З розповіді Багінського Віталія, 1928 р.н.

«У 1944-му навесні випав сніг великий.
Я був у «ястребках», охороняли ми селище від бандерівців.
Вони з Межирічки йшли по лісі на Нехворощі.
Бій з ними був на бандерівських горках, так їх назвали. Там поляна така на узвишші. Днів два йшов бій.
До Мигалок вони тікали, там їх повбивали й полонили.
Десь 5-6 було на горі вбито. Один з них з пістолета вбив жінку.
Інші підірвали себе гранатою.
Супроводжували ми одного полоненого у Вишевичі. Всі боялися, бо був він бравий. Перевозили його лодкою через Тетерів. Я сідаю посередині, кажу: «Один рух – і стріляю». Перевізник теж боявся. Але перевезли і доставили до місця.
Курсантам возив їсти. Курсантів було 22 і з ними лейтенант.
Головою сільради був Канарський Володимир.
Начальником «істребітєльного отряда» був Юзько Куровський. Він зараз у Львові живе. Я потім звертався до нього, щоб вислав підтвердження, що я був у «ястребках»
Ще Баньков Анатолій був, 1929 р.н. У нього була англійська шинель. Так у ній сім дірок було, а його самого й не царапнуло.
Один з наших – Мороз з Тетерева їхав, то його зловили, розділи і одягли у лахміття.
Ми з братом удвох в охороні були. Мали автомат і гвинтівку.
Якось нападали на сліди по снігу на дачах (це таке урочище). Повідомили. Дали нам картонні коробки з патронами по 25 штук. Гвинтівка була вдома.
З Радомишля приїхав Степан Кузьменко.
- Дай вінтовку, – каже, – бо ви не знаєте, що з нею робить
А я з палкою «воював».
У бою тому вбили голову сільради.
Одного дядька ми зловили під Кодрою, був поранений у п’ятку, то перев’язали й відпустили.

Кєзов брав нас у засідку в Коростишів на якусь квартиру. А сам він був глуховатий».

А ось висновки про селище Біла Криниця з довідки-характеристики, які виклав у березні 1945 року начальник Радомишльського райвідділу НКВС лейтенант держбезпеки Віноградов:
«Населення активно допомагає в ліквідації бендерівських [так в оригіналі] банд. В 1944 році за допомогою активу робітничого селища було ліквідовано три бендерівських сотки. Бендерівці в цьому населеному пункт підтримки не мають».

З розповіді Слюсарчука Михайла Васильовича, 1927 р.н, жителя Малої Рачі.

«Після приходу радянських військ навесні 1944 року мене й інших 16-17 річних юнаків, які за віком ще не підлягали призову, залучили до військової підготовки при райвійськкоматі. Нам доручали охорону об’єктів, громадські роботи. А одного разу в березні видали всім гвинтівки без патронів. Вишикували в стрій і направили колону у Велику Рачу. Сказали, що ловити бандерівців. Там розташували усіх на лузі біля Тетерева. Наказали позалягати. Були у залозі ще радомишльські пожежники, міліціонери, молоденькі курсанти, щоправда, озброєні з повною викладкою. Чули, як біля річки і за нею лунали постріли, але що там відбувалося толком не знали. Втім, дехто з допризовників згодом, підвердивши свідками факт своєї причетності до того бою, навіть отримав статус «учасника бойових дій» у війні».

* * *

Докладно про обставини цих трагічних подій доповів командир УПА «Базар» Микола Мельник (псевдо «Онищенко») у своєму звіті, опублікованому у 8 томі Нової серії «Літопису УПА». Два загони цього з’єднання під командою Ворона та Лисогора були направлені для військової та політичної роботи у північно-східні райони Житомирщини і північно-західні – Київщини.

Загін Ворона, просуваючись через Олевський і Коростенський райони, залишив дорогою одну з боївок під орудою Максима для діянь в Потіївському та Малинському районах. Решта 55 бійців рушили в напрямку притетерівських лісів, проходили зокрема через Ворсівську Рудню, Меделівку, Вишевичі. Біля Вишевичів загін переправився човном через річку Тетерів і пішов у бік Комарівки, бо слідом увесь час ішли енкеведисти із загонами «стрибків». Отаборились у глибокому яру під Кодрою.

Звідти повстанці мали намір перейти через залізницю Київ-Сарни, щоб за нею перечекати сильні сніговії, які почалися 18 березня і не лише утруднювали рух, а й давали переслідувачам чіткі орієнтири та навіть готові проходи, прокладені через кургани. Негода, як зазначалося у звіті, проте дошкуляла більше, ніж обстріли. Через сніг, врешті, й заблукали та мусили повернутися, прихопивши дорогою полоненого червоноармійця. Відтак вислідив бандерівців загін білокриницьких активістів під орудою голови селищної ради. Втім їхню атаку повстанці відбили, захопили до того ж зброю і полонених.

Загін Лисогора добирався до місця призначення за маршрутом Горохів – Мар’янпіль – Ушиця – Лісівщина – Шершні – Устинівка і далі теж на Вишевичі. Після перестрілки з «ястребками» біля Межирічки повстанці завернули на Велику Рачу, де новозбудованим мостом між Чудином і Кримком переправились через Тетерів. Переслідував їх «істребітєльний отряд», на швидку руку сформований із двох сотень пожежників, міліціонерів, комсомольського активу, юнаків-допризовників.

Упівці, хоча і з бойовими втратами, успішно відбили атаку і, завдавши значних втрат червоним, змусили їх відступити.

27 березня біля В’язанки Бородянського району загони Ворона та Лисогора з’єднались і вирішили разом перечекати, поки зійде сніг.

Тимчасом НКВС стягнуло всі свої сили, оточило зусібіч ліс і розмістило свої підрозділи по довколишніх селах, аби не дати змоги упівцям запастися харчами.

Загін Ворона рушив за провізією у Білу Криницю, загін Лисогора – у Кримок, група Ярого – в Білку. Але всі повернулися ні з чим, бо були обстріляні червоними залогами.

Наступного дня червоні війська спробували піти в наступ. Тяжкий бій тривав майже вісім годин, проте всі атаки було відбито. Надвечір, коли переслідувачі відійшли, під покровом темряви повстанці знову спробували дістатися за залізницю, щоб податися в Іванківські ліси. Але шлях уже перекривав підтягнутий на перегін бронепотяг, що прострілював усі підступи до насипу кулеметним вогнем.

Вояки натомість вирішили спробувати проминути залізницю з лівого берега Тетерева, біля Мигалок. Одначе й там наскочили на війська НКВС, тримаючи бій. Від села відійшли вглиб лісу і розділились на три групи. До бандерівського розташування енкеведисти тимчасом стягнули ще більші сили і знову почали атакувати зайняту повстанцями висоту неподалік від Кодри. Цей бій тривав від третьої години пополудні до пізнього вечора. 9 бійців потрапили в полон у Мигалках, двадцять загинуло в бою, десятьох було поранено. Дістав поранення командир Ярий, а тяжкопоранений Лисогор підірвав себе гранатою.

Під покровом ночі решті вдалося відійти. Від захоплених у полон червоноармійців повстанці дізналися, що їхні втрати нібито становили біля 120 вбитими і дуже багато пораненими.
Відступивши, бандерівці розподілилися на дрібні групи, які поодинці мали переходити Тетерів і повертатися на захід. Місце збору призначалося біля Межирічки.

Ворон з групою таки відбився під Мигалками, ще одна група прорвалась з-під Білої Криниці, де теж натрапила на кулеметний і мінометний вогонь. Обстріляно було групу й під Межирічкою. Через річку перебиралися по прокладених по воді жердках.

Вже далі в бою на переправі через Тростяницю загинув Ярий із санітаркою Катрею, а його бійці, чимало з яких було місцевих, або порозходилися по домівках, або ж теж загинули…

Боївка, залишена в Потіївському районі, тимчасом протрималась на Житомирщині аж до травня. Попри переслідування НКВС, вона час від часу робила вилазки на села, де роздавала повстанську літературу солдаткам, а ті розповсюджували її далі...

* * *

5 квітня 1944 року командир 18-ї стрілецької бригади Внутрішніх військ НКВС полковник Козлов і начштабу бригади підполковник Малигін доповідали начальнику ВВ НКВС Українського округу генерал-майору Марченкову, що «в лісах на північному сході від Радомишля діють три бандформування УПА загальною чисельністю приблизно в 300 чоловік». З однією з груп, очолюваною сотенним «Лисогором», підрозділи Червоної Армії 30 березня вели бій на висоті 164 (квадрат 0070).

Доповідалося, що того дня підрозділи під командуванням полковника Брагіна (127 курсантів Житомирського артилерійського училища під орудою старшого лейтенанта Журовського, сотня особового складу бронепотягу капітана Оронського і загін, чисельністю в 150 бійців, 180-го ОББО 18-ї стрілецької бригади на чолі з капітаном Новожиловим), прочісували ліс у квадратах 1070, 0070, 1080, 0080.

Під час операції біля 15.00 на висоті 164 загін автоматників капітана Оронського натрапив на «банду» з 80-100 осіб. Зав’язався бій. На підмогу Оронському підтягнулися три взводи курсантів-артилеристів, які взяли висоту у напівкільце. Упродовж семи годин вони неодноразово намагалися атакувати висоту, але, враховуючи її добре інженерне укріплення і те, що противником, який мав на озброєнні крупнокаліберні кулемети, протитанкові рушниці, автомати і гранати та по 500 набоїв на кожного, вівся масований вогонь, ці атаки успіху не мали.

Між тим, загін Новожилова, що перебував у селі Соболівка, дізнавшись, що «банда» вранці вийшла звідти у західному напрямку (вбік висоти 164), вирішив її переслідувати. Про це командир доповів полковнику Брагіну. Але його донесення потрапило до представника Політвідділу округу капітана Панкратова, який наказав Новожилову не йти на висоту, а перекрити переправи через річку Кодра.

Це рішення виявилося помилковим, бо дозволило бандерівцям відійти в південно-західному напрямку.
За підсумками семигодинного бою було вбито 8-10 «бандитів», біля 15 – поранено. Втрати підрозділів ЧА становили 10 убитими і 12 пораненими. Вбито було зокрема офіцера з артилерійських курсів м.Житомира.
Зазначалося також, що штаб полковника Брагіна, містився у Білій Криниці.

Ще в одному зведенні енкеведистів повідомлялося про оборонний бій, що його «2 квітня 1944 року вели рейдгрупи УПА-Північ «Загін №37» (командири «Залізняк», «Ярий», «Лисогір», «Онищенко») з опергрупою НКВС біля села Мигалки Радомишльского району Житомирскої області (оточення в лісі, бій з 11.00. до 19.00, підривається гранатою поранений командир «Лисогір», увечері розділення на 3 групи і прорив до переправи в селі Біла Криниця)».

* * *

У квітні-червні 1944 р. північчю Житомирської та Київської областей рейдувало повстанське з’єднання групи «Крути» під орудою «Чорненка». У вересні командир звітував зокрема, що отримав під час рейду відомості про бої відділів УПА «під час весняного снігу 27 березня – 10 квітня на теренах Малинського і Радомишльського районів…»

* * *

Отже, боїв довкола Білої Криниці було декілька: і під Великою Рачею, і під Мигалками, і на «бандерівській гірці», і під Межирічкою, і біля самого селища. Наразі усіх їх стосується меморіальний напис на пам’ятному знаку в Мигалках.
«Слава Україні! Героям слава!»...

Володимир МОЛОДИКО

Джерело: http://radomyshl.blogspot.com/2017/10/blog-post.html

Поділитися:

Коментарі

Логін: *
Пароль: *
Коментар: *
Відмінити
* Необхідна інформація