Facebook 

 

Напишіть нам   Реєстрація    Вхід

Кого обрали старостами малинські депутати

18.02.2018
Малин

Спогади: Таке дивовижне слово «Пиріжки»


Матеріал було опубліковано в газеті залізничників і транспортних будівельників Південно-Західної залізниці "Робітниче слово" в 2012 році.


Моє д-у-ж-е раннє дитинство випало на воєнні роки. Коли фашистська армія почала відступати від Києва, то в районі мого рідного міста Малина, що розташовувалось на шляху наступу на столицю, так само, як і в червні 1941 р., йшли запеклі бої. Вже в перші дні війни наша вулиця перетворилася по-справжньому на територію випаленої землі: майже всі хати згоріли, в тому числі й наша. Отже, й під час відступу фашистів лишатися в зоні бойових дій було вкрай небезпечно. Люди потягнулися шукати прихистку у ближніх селах. Моя мама відвезла нас із братом та вже літнім дідусем у біженці до родичів у село з дуже дивовижною назвою Пиріжки. Час від часу вона пішки ходила в Малин, щоб подивитися, чи не згоріла знову ще недобудована наша нова хата.

ЗУСТРІЧ ІЗ БАТЬКОМ: ОДНА МИТЬ

В один із похмурих осінніх днів «усне радіо» донесло, що через с. Пиріжки будуть просуватися на захід війська радянської армії, в одній із частин якої воював і мій батько. Посадивши мене на «копки-баранки» і взявши за руку мого старшого брата, одна із сільських жінок повела нас на зустріч з нашим татом. Куди ми йшли і задля чого, звичайно, я не знала й не усвідомлювала. Однак мені запам’яталася вузенька стежинка, котра неспішно спливала з-під ніг незнайомої мені жінки, за якою я могла спостерігати з висоти свого положення. Потім ми приєдналися до юрби жінок і дітей, які вже стояли на узбіччі.

- Ідуть… - загомоніли присутні.

Із натовпу чоловіків, який наближався, відірвалося кілька людей і чимдужче побігли в наш бік. Один із них схопив мого брата на руки, цілував його, обнімав, щось говорив, потім так само пестив і мене. Колона тим часом рухалася вперед без зупину, і наш батько (а це був саме він) кинувся їй навздогін. Мама якраз в той день пішла в Малин наглянути на господарство і зі своїм чоловіком не зустрілася… Ця зустріч, забігаючи наперед, була б останньою в їхньому житті. Та не судилося…

ЗА ХВИЛИНИ ВІД СМЕРТІ

Повернувшись у Пиріжки і дізнавшись про подію, що відбулася за її відсутності, мама була у розпачі. Однак для неї це стало не єдиним потрясінням того дня. Під вечір за вікном почав падати лапатий білий сніг, і мама пішла зі мною погуляти. Тоді і в моїй дитячій пам’яті закарбувалася ще одна дуже яскрава картинка того дня. Коли ми були вже на вулиці, до нас раптом дуже швидко став наближатися якийсь військовий. Майже вся його голова була перебинтована, і через білу пов’язку проступали плями крові. Я лячно обхопила мамині ноги і якнайдужче притискалася до неї.

Коли я підросла, то ці події неодноразово в деталях були озвучені моїми мамою і дідусем. Хто ж це мене так налякав своєю перев’язаною головою? Прийшовши у Малин у свою домівку, мама застала в хаті декількох солдат. В печі палав вогонь, в горщику варилась картопля. Один, трохи старший чоловік, стояв з мискою в руках: збирався спускатися в погріб, щоб набрати квашеної капусти. Нашвидкоруч зібравши у вузол якийсь нехитрий скарб і виходячи у зворотній шлях, мама попросила:

- Хлопці, як будете йти вже у свій похід, позачиняйте, будь ласка, у хаті двері.

Той, що стояв з мискою в руках, офіцер, не дуже чемно відповів:

- Війна навколо, а вона хоче, щоб їй ще й двері зачиняли…

А зовсім молоденький солдат, який стояв у дверях із кухні в сіни, дружелюбно усміхаючись, сказав:

- Не хвилюйтесь, хазяйко, я все позачиняю.

Як тільки мама наблизилась до поля, налетіли німецькі літаки: на Малин обрушились бомби. Мама падала на землю, прикриваючись вузликом. До Пиріжок майже бігом бігла: швидше, швидше - від цієї смертоносної навали з повітря

ЩЕ ОДНА СТРАШНА ЗВІСТКА

І ось біля нашого тимчасового помешкання в Пиріжках підходить у військовому спорядженні чоловік з перев’язаною головою і, звертаючись до мами, каже:

- Ви впізнаєте мене? - І чує у відповідь:
- Ні, я вас не знаю.
- Ну як? Ви ж тільки-но, годину тому, були у себе вдома, у Малині? Я упізнав вас по вашій червоній спідниці.
- Так, справді була.
- Так ось, буквально через кілька хвилин після того, як ви пішли, до вас у двір впав німецький снаряд… - невелика пауза, - і того солдата, котрий сказав, що все позачиняє, вбито. А я в той час не встиг ще піднятися з погреба і отримав поранення в голову.

Мама - в сльози.

- Заспокойтеся, - обнімає її за плечі служивий. - Хата не згоріла, повибивало лише шибки у вікнах та вхідні двері.

МИ ЗНОВУ «ПІШЛИ У БІЖЕНЦІ»

У повоєнні роки все чоловіче дитяче населення грало у війну. Дівчаток у свої команди хлопці не брали. Ми могли споглядати за їхньою «стріляниною» лише з боку. Одного разу, щоб внести і в наше дівчаче життя, як сьогодні сказали б, хоч якийсь креатив, своїй двоюрідній сестрі-подружці Галинці я запропонувала «піти у біженці» в село з дуже смачною назвою «Пиріжки». Ідея їй сподобалась.

Був чудовий літній день, і ми з самого ранку з веселим настроєм відправились у мандри, нічого не сказавши своїм рідним. Як тільки за нашими спинами залишились останні будинки, дорога далі пролягала через поле. Сонце обпалювало наші непокриті голови, а босі ноги обпікав розжарений пісок. Та ми на це не звертали уваги. Дорога була прямою, і ми, швидше інтуїтивно, вгадували правильний напрямок. А коли підійшли до залізничного полотна, то веселощам не було меж. Ми, граючись, безпечно стрибали по ще більш розжарених на сонці рейках.

Далі йшли бавлячись, вигадуючи всілякі смішні історії. Жару піддавало те, що ми начебто втекли із дому і ніхто про це не знає. Це ще більше розпалювало наш інтерес до нашої веселої, як нам здавалося, витівки.

Дійти до села то ми дійшли. А що далі? Із розповідей діда я знала, що ми жили у тітки Оксани, і все наше сімейство розташовувалось у неї на печі. Із цього нашого закутка на вулицю можна було дивитися через дуже маленьке віконечко. Це маленьке віконечко вкарбувалось у мою пам’ять, мабуть, тим, що крізь нього я бачила, як із страшенним ревом мимо хати проходили колони танків. Вказуючи на них, мій дід з великим піднесенням казав:

«Дивись, доню, дивись. Це наші танки женуть німця на захід».

НЕПЕРЕДБАЧЕНІ ОБСТАВИНИ

Отже, опинившись у чужому селі, ми з Галинкою розгубились: як же нам знайти тітку Оксану?.. А тут ще й трапилась така непередбачена обставина: зайнявши всю вулицю по ширині, назустріч рухалося величезне стадо корів. Як зараз бачу - всі вони були чорно-білого кольору. Вони, задоволені, йшли з пасовиська до своїх дворів в очікуванні доїння, і їм було байдуже, що їх хтось боїться.

Але ми, дівчатка дошкільного віку, цього не знали. Галка почала пхикати, а я - в сльози, як-то кажуть, благим ревом: нам нікуди сховатися і на вулиці нікого немає. Мабуть, з того моменту непереборний страх перед коровами, а радше від їхніх рогів, переслідує мене до цього часу. Я коли бачу цю пречудову істоту навіть в однині, внутрішньо напружуюсь і готова забігти куди далі або застрибнути куди вище.

Виручила нас одна бабуся. В селі всі одне одного знають. А тут дві незнайомі дівчинки, обидві, скиглячи, вчепилися в забор і ні з місця.

- А чиї це ви будете?- підійшовши до нас, доброзичливо запитала бабуся. - Звідкіля це ви взялися?
- Із Малина…
- А де ж ваша мати?
- На роботі, - відповідаю я понуро, розмазуючи кулаками сльози.
- А де ж вона працює?
- На фабриці.
- А… На паперовій… До кого ж ви прийшли?
- До тітки Оксани... У неї на печі є маленьке віконечко.

Наша рятувальниця здогадалася, до якої хати нас треба відвести.

- Приймай, Оксано, гостей! Із Малина...
Привітна красива жінка пригорнула мене, потім - і Галю.
- А де ж дідусь? - питає.
Я опустила очі і мовчки втупилась у глиняну долівку. Я вже зрозуміла, що ми вчинили неправильно. Але моя подружка міркувала інакше. Вона бадьоро вигукнула:
- А дід не знає… І ніхто не знає, що ми пішли в біженці.
- Ой лишенько, що ж це буде… - запричитала тітка. - Як же вас доправити додому? Всі ж коні у полі. Та й мені, ось тільки впораюся з худобою, теж у поле.

І МОЛОКО, І МЕД

Тим часом, всадивши нас за стіл, вона взяла відро й пішла доїти корову. Повернувшись до хати, дістала з припічка глиняні глечики, на кожен по черзі поклала чисту ганчірочку й почала розливати молоко. Потім помила відро, випрала ганчірочку, повісила її на плоті й повернулась до хати. У великі чашки налила молока, поклала на стіл вже надрізаний круглий буханець хліба.

- Будемо обідати, діти. Я ось тільки меду принесу, - й знову майнула з хати.

Я з цікавістю дивилася на хліб, бо такого раніше не бачила. Ми з моїм братом по черзі ходили купувати хліб у магазині. Там продавали лише «кирпичик» і його обов’язково зважували. Траплялося, що від однієї буханки окрайчик відрізували, а до другої - його додавали. Коли моя черга наближалася до віконця, я думала тільки про одне: аби мені дістався хліб з добавкою. І якщо на мою долю випадало таке щастя, я миттєво починала насолоджуватися шматочком хрусткої скориночки.

Я із цікавістю дивилася на хліб, бо такого раніше не бачила. Ми з моїм братом по черзі ходили купувати хліб у магазині. Там продавали лише «кирпичик» і його обов’язково зважували. Траплялося, що від однієї буханки окрайчик відрізували, а до другої - його додавали. Коли моя черга наближалася до віконця, я думала тільки про одне: аби мені дістався хліб з добавкою. І якщо на мою долю випадало таке щастя, я миттєво починала насолоджуватися шматочком хрусткої скориночки.

Повернувшись до хати, тітка Оксана поряд з молоком і хлібом поставила глиняну миску з рідким пахучим медом. Потім вона прикладала хліб до грудей і нарізувала його великими шматками. Ми з Галинкою мочали хліб у мед, залишаючи на столі і на наших сукенках тонесенькі, як ниточки, солодкі цівки і запивали ще теплим молоком. Ми насолоджувались цією смакотою. А коли завиднілось дно нічим непримітної миски, тітка Оксана заохочуюче, з посмішкою сказала:

- Молодці, дівчатка. Ось тепер вже чекайте, коли мед виступить у вас на животі…

Далі їй нічого не лишалося, як відправити нас додому. Дорога назад пролягала вже знайомим маршрутом. Однак в нашу безтурботність все ж таки вкрадалося почуття провини за скоєне. А ще кожна із нас час від часу піднімала свою бундочку (платтячко), застережно заглядаючи, чи не виступив ще на животі мед. Адже ми були ще зовсім малі і не знали, що то був всього лише розхожий жарт...

ПОБАЧЕННЯ ІЗ ДИТИНСТВОМ

Багато води спливло з часу того безтурботного дитинства. Було навчання у виші, а потім робота, робота, сім’я, діти, внуки. Словом, життєва круговерть рідко налаштовувала на спогади раннього дитинства. Та все ж таки ще одна зустріч з Пиріжками відбулася. Завдячуючи моєму чоловікові. Він неодноразово казав мені, що йому давно кортить побувати в селі, про яке розповідала моя мама.

Якось чудової осінньої днини я здалась на його пропозиції, й ми поїхали, як я собі уявляла, просто подивитися на село, в якому знаходила притулок моя сім’я кілька десятиліть тому. Сподівань на те, що побачимо будинок, а тим більше нашу родичку, у мене особисто не було. Адже з часу закінчення війни виросло вже декілька нових поколінь. А у тітки Оксани, знала від мами, своїх дітей не було. Та й саме село не могло не змінитися. Однак, по дорозі мій чоловік мене весь час заохочував: «Сходи, запитай кого-небудь, а раптом нам щось розкажуть».

В’їхавши в село, майже відразу зупинилися. Біля одного з будинків двоє молодих чоловіків спритно управлялися з бензопилою, заготовляючи дрова на зиму. Привіталися.

- Може підкажете, хто із ваших сусідів - корінний житель, котрий міг би знати людей старшого віку? - запитую. У відповідь чую: «Таких не знаємо. Спробуйте спитати он у тій хаті».

За такою підказкою я обійшла декілька будинків, і коли мені знову вказали наступну адресу, я подумала, що марно турбувати людей, та й ми згаяли вже майже дві години часу. Та все ж таки до хвіртки вказаного обійстя підійшла. У дворі був гарний сторож, чужих до хати не пускав. На гавкіт собаки вийшли дві жінки середніх літ. Вкотре гублячись у словах, розповідаю, що шукаємо хату тітки Оксани, в якої ми були в біженцях під час війни. Найголовнішою ознакою будинку називаю малесеньке віконечко, розташоване на рівні печі. Одна із жінок, хитає головою, мовляв, нічим допомогти не можу. А друга, з хитруватою посмішкою каже:

«Ходімо до моєї матері. Їй вже 78 років, і вона все своє життя прожила в Пиріжках».

Заходимо в чисто прибрану затишну хату. На печі - охайна привітна жінка. Знову викладаю мету приходу. Пауза. Адже під час війни жінка й сама була ще зовсім малою. Головною ознакою хати знову чомусь називаю маленьке віконечко на печі.

- Це ж, мабуть, та Оксана, у якої чоловік Пилип з війни прийшов увесь поранений. Нема вже ні Пилипа, ні самої Оксани.
- Та й самої хати вже, напевно, немає? - вступаю в розмову.
- Ні, хата стоїть. Незадовго до смерті Оксана продала її й поїхала до сестри у Львів. А в хаті живуть зараз молоді люди, пиріжківці.
- То як же нам туди дістатися?
- Туди кілометрів зо два. Це в самому центрі села. Від будинку культури треба повернути на вулицю, що йде ліворуч, і друга хата - це та, яку ви шукаєте.

І ось ми, двоє літніх людей, зупиняємося біля хати, яку не сподівалися побачити. В цю мить із двору повільно виїжджає темно-червоний «жигуль», в кабіні якого, крім водія, знаходяться дві жінки. Я розгублено дивлюся то на хату, то на машину. Чоловік міг би просто не звернути увагу на двох диваків та й поїхати у своїх справах. Але, як потім він зазначив, його увагу привернула саме наша розгубленість. Він зупинився, відчинив дверцята машини й з певною пересторогою запитав:

- Ви щось хотіли?

Починаю розповідати нашу історію про те, що під час війни ще маленькою дівчинкою я зі своєю родиною ось у цій хаті була у біженцях. Наголошую, що нам нічого не треба, ми з моїм чоловіком лише хотіли дістатися цих місць і подивитися на цю хату. Нас сюди привела, власне, пам’ять серця.
Чоловік дістав телефон. Набравши номер, промовив:

- Наташо, вийди, будь ласка. Ось тут люди, поговори з ними.

Вийшла молода красива жінка. Оглядаючи нас з певною недовірою, все ж таки запросила до хати.
Як тільки я переступила поріг та побачила піч, яка на деякий час була нашим помешканням, по моїх щоках покотилися сльози. У господині та її гостей, які на той час були в хаті, вже не було сумнівів, що ми справді ті, за кого себе видаємо.

- А куди поділося віконечко, що було на печі? - трохи оговтавшись, запитала я.
- Єдину перебудову, яку ми зробили в хаті, це те, що заклали віконце.

Нас запросили до столу, до того самого столу, за яким ми з моєю подружкою Галинкою свого часу з’їли цілу миску меду.

ЗНАЙШЛИ НОВИХ ДРУЗІВ

Повернувся господар Юрій, який порозвозив по домівках свою маму і тещу. За розмовами і неймовірно смачними млинцями, спеченими на полум’ї в печі, непомітно підкрався вечір. Настав час вирушати додому. За гостинність і увагу ми щиро дякували господарям, Юрію й Наталії, які виховують сина Андрійка, шестикласника. Вони, в свою чергу, висловлювали задоволення від знайомства та спілкування з нами. А наостанок, на гостинець, завантажили в багажник нашої машини величезного гарбуза та інші овочі з власного городу. Ми продовжуємо наші дружні стосунки й сьогодні.

Отже, поїздка в Пиріжки - це була зустріч з подіями далекого воєнного дитинства, це була зустріч пам’яті. Це було і знайомство з новими привітними господарями старого й дуже дорогого для мене помешкання.

Ганна БОГОВІС

 * * * 

Підпишіться на нашу сторінку в Facebook

 


 

Поділитися:

Коментарі

Логін: *
Пароль: *
Коментар: *
Відмінити
* Необхідна інформація