У Малині пам’ятають про Чорнобиль. Коментар до події

26 квітня біля пам’ятного чорнобильського знака зібралися малинчани вклонитися героям, які віддали життя, а як не життя – то здоров’я, відвойовуючи у радіаційного монстра наші сьогодення і майбуття.

З року в рік – це вже традиція – ми збираємося, щоб у товаристві земляків біля меморіального місця укріпитися у пам’яті про подвиг ліквідаторів, про вимушені жертви радіаційного вогню, а потім – радіаційного попелу, про нашу снагу жити на своїй землі попри цей незагойний опік серед окраси планети – Полісся.

Проте прикро якось – а не помітити не можна – що ця пам’ятна дата вшановується так шаблонно і майже сухо канцелярно.

Як завжди на площі біля пам’ятного знака одні і ті ж обличчя: чиновники, керівники установ, жменька громадських активістів, і дуже маленька жменька ліквідаторів.

Доля кожного поліщука обпечена Чорнобилем. Людина звикає до болю, до тривог. Серце обростає свинцем терпіння. Однак його здатна зцілювати тепла сльоза, якщо вона родиться від нашої солідарності і спільної пам’яті, принесеної сюди, на перехрестя вулиць Грушевського та Огієнка.

Проте для цього варто не так аж формально ставитися до проведення заходу. А інакше виникає риторичне: а кому це треба?

Невже вшанування – це суто совкова традиція офіційного виступу очільників району та міста, панахида і скупа аж до непомітності програма заходу?

Ми не рухаємося і в напрямку єднання духовних осередків. Це добре, що віднедавна панахиди на заходах вшанування служить церква Київського патріархату. А де християнська спільнота від інших приходів міста? Різних церков різних течій? Православний, католик чи протестант іде до свого храму і навіть копійку жертвує для підтримки духу отого християнського єднання. А сюди ж навіть пожертву не треба монетизувати! Принеси своє співчуття і пам’ять.

Так само і громадські рухи. Вони активні аж до непристойності часом, коли ситуація скандальна чи рекламна для їх існування. А прийти і тихо постояти в пам'ять Чорнобиля?.. Без промов і протестних лозунгів?

І найголовніше – де наше юнацтво і молодь? Вони вижили завдяки традиційному терпінню українця – попри все врятуватися і перетерпіти будь-яку біду. Але хто навчить наших дітей та онуків бути вдячними за жертву й зусилля старших поколінь земляків?

На закінчення такого досить невдоволеного коментаря до події, додам, що, як це не прикро, але у міських заходах вшанування і у міських свят по великому рахунку відсутня змісто- й ідеєтворча концепція. Щоразу події написані і проведені ніби під копірку: знаєш наперед, що хто казатиме і робитиме, незалежно від того, біля якого пам’ятника або знака відбувається урочистість і чи вона святкова, чи траурна. Здивуйте нас, свою громаду! Вразьте і змусьте пишатися!

Шануймося! Як ми себе поважатимемо і не робитимемо такі події формальністю, багато чого зміниться у житті міста.

З повагою Ірина Кримська-Лузанчук.

ПРОДОВЖЕННЯ ТЕМИ Без вибачень і реверансів

* * * 

Підпишіться на нашу сторінку в Facebook