Бліц-опитування. Старість у геріатричному пансіонаті: за і проти

Сьогодні за кордоном набуває все більшої популярності практика, коли люди пенсійного віку переїжджають мешкати до спеціальних пансіонатів. Там для них забезпечують не тільки належний медичний догляд, але й створюють своєрідний “клуб за інтересами”: цікаве дозвілля та ідеальний комфорт.

Діти та внуки навідуються до стареньких лише у гості. В Україні ж до так званих будинків престарілих потрапляють ті, хто переважно не має близьких родичів. Не прийнято у нас проводити старість з чужими людьми. Хоча й бувають винятки.

Дві культури – дві традиції, і у кожної – свої плюси та недоліки. Ми вирішити запитати, як до цього ставляться наші земляки.

Валентина, домогосподарка, Олевський район:

- Бувають різні ситуації. Є пансіонати, де хороше медичне обслуговування, догляд і там старшим людям з особливими потребами може бути краще. Але, я вважаю, що старші люди повинні самі виявити бажання там жити. У будь-якому разі, треба вирішувати індивідуально, бо ж у кожній сім’ї бувають різні ситуації.

Олександр, військовослужбовець, Радомишльський район :

- Я над цим ніколи не задумувався, бо у мене немає рідних і близьких людей такого віку. Якби були живі батьки, то, може, щось про це й знав би. А так я далекий від цієї теми.

Олена Василівна, пенсіонерка, Малин:

- Для українців це не зовсім те, що треба. Я вважаю, що якщо хороша сім'я, діти, то батьки повинні бути разом з ними. Хоча в спеціалізованих закладах і забезпечують лікування і догляд, однак я думаю, що при бажанні все можна зробити вдома. У будь-якому разі, це непросте питання, треба зважати, які умови в родині та які склалися стосунки з найближчими людьми. Не секрет, що старі люди живуть життям своїх дітей, тому для них важливо бути з родиною. Вони ж люблять своїх дітей-кровиночок і онуків, це дорогі для них люди, бо вони їх виростили. Мабуть, молоді важко зі старими людьми, але ж всі колись будуть старими й відчують це все на собі.

Микола, студент, Народицький район:

- У нас є бабуся, яка проживає окремо від нашої родини. Вона часто приїжджає до нас у гості, допомагає доглядати моїх меншеньких братиків і сестричок. Жити з нами разом вона категорично відмовляється, мовляв, звикла вже жити в рідній хаті й селі. Не певний, що вона б захотіла жити в будинку для престарілих. По-перше, він їй не потрібен, а по-друге ми її тули не віддамо.

Петро Петрович, держслужбовець, Житомир:

- Я ні за що своїх батьків не розмістив би і не збираюся до геріатричного пансіонату. І це не тому, що там для таких людей створені погані умови, навпаки, їх там доглядають на належному рівні, вони знаходяться серед своїх однолітків, відпочивають, спілкуються. Я вважаю, це великим гріхом і людською черствістю віддавати живих батьків до таких соціальних закладів. Вони нас змалечку вигляділи, дали путівку в життя, вивчили, переживаючи за кожен наш крок і вчинок у житті. Мої батьки, слава Богу, живуть поряд із моєю родиною. Ми їх перевідуємо щодня після роботи, телефонуємо, а на вихідних приходимо в гості, говоримо, згадуємо їхні прожиті молоді роки.

Записав Богдан Лісовський