Facebook 

 

Напишіть нам   Реєстрація    Вхід

Знаєте, де у Малині готують хрусткі крильця з KFC і нагетси як у McDonald’s?

12.09.2013
Житомирщина

Село Базар: чорнобильці-переселенці повертаються


Чорна весна 1986 року спопелила квітучий край мальовничого Полісся, зламала долі його жителів. Чорнобильська біда зірвала з рідних місць десятки тисяч людей. Для наших земляків-переселенців біль втрат і розлуки з рідним краєм залишився тяжким тягарем на все життя. Душею і серцем вони — на малій Батьківщині, де народилися й жили…

Село Базар Народицького району. Друга зона безумовного відселення. Сумними вікнами дивляться сховані під розлогими кронами яблунь і груш, пофарбовані колись у сині, жовті, зелені кольори хати цього поліського села. До аварії на ЧАЕС тут проживали 2670 людей, нині — 573. Працювали лікарня, магазини, школа-інтернат, лісництва, клуб, господарював колгосп.

НАГАДАЄМО Чорнобильське питання: у Малині Координаційна рада збирає громаду

Сьогодення, на жаль, не таке, але зранку вулицями села метушаться люди, у хлівах мукає худоба, на городах збирають урожай, проїжджають вулицями машини… Базар живе.

Поблизу приміщення сільської ради зустрів сільського голову Олександра Будька. Розговорилися.

—Багато переселенців повертаються до рідних домівок?—запитую.

—За останні п’ять років уже 16 родин повернулися,—говорить Олександр Васильович.—Тепер Базар починає потихеньку «оживати», не те що в 90-ті роки — хати-пустки з вибитими шибками відлякували гостей і місцевих жителів… У рідне село повернулися, зокрема, Віктор Севрук та Василь Глущенко із Брусилова, Ганна Знайда із Колосівки, яку переселили до Вишневого Київської області, з Морозівки Брусилівського району приїхала сім’я Катерини Левківської, котра до відселення проживала у Рудні-Базарській. Після аварії у Чорнобилі людей із забрудненої території переселяли до Попільнянського, Ружинського, Брусилівського, Радомишльського районів, Дніпропетровської, Кіровоградської та Київської областей. Нині вони повертаються і беруть житло, згідно з чинним законодавством, у оренду.

—Коли сталася Чорнобильська трагедія, я служив у Криму,—продовжив Олександр Васильович. — 9 травня, як завжди, приїхав на поминальні дні додому. Селяни тоді достеменно не знали, що трапилось, чого чекати далі. Виміряв радіаційний фон у селі, він був вищий за норму. Спало на думку: це не надовго, все минеться. А люди відчували біду на власному здоров’ї.

Поговоривши із сільським головою, вирішив поспілкуватися із переселенцями, які повернулися у рідний район.

У селі Калинівці Базарської сільради після аварії проживала і родина Іваненків. Господар Іван Михайлович 36 років пропрацював учителем фізкультури, а дружина — медсестрою. Два роки тому вони переїхали у Базар із села Лисівки Попільнянського району, де проживали останніх 20 років. Подружжя зустрів на розкішному, щедро уквітчаному подвір’ї.

—А що ми могли знати про Чорнобиль? — пригадують Іваненки. — Ніхто нічого не розповідав. Якось у село приїхала бригада лікарів із Києва — зробили заміри радіоактивного йоду на щитовидній залозі. Усіх дітей через тиждень відправили на оздоровлення у Волинську область. У 90-ті заміри радіації знову відновили. Лише тоді нас повідомили про відселення. Доля завела на Попільнянщину.

Галина Іванівна пригадує, що коли переїхали у Лисівку, місяць не могла вийти з хати. А чоловік говорив, що коли вийде на пенсію, обов’язково повернуться у рідні краї. Так і сталося, тільки через довгих 20 років. Його вабив ліс, де з дитинства знав кожну стежину, любив ловити рибу. Тому двічі-тричі на рік приїжджав додому, щоб провідати рідню, згадати молоді роки…

У Лисівці Іваненки обзавелись, як і годиться сільським людям, господарством — тримали корову, птицю. Ставилися місцеві до переселенців непогано. Але їм усе ж завжди хотілося додому… Можливо б, і залишилися доживати віку на Попільнянщині, але Галина Іванівна занедужала — з’явилися астматичні напади, стало тяжко дихати. А вдома ж — і сосновий ліс, і все рідне…

У Калинівці сьогодні на одній вуличці проживають зо два десятки людей. Хати, які залишилися пустками у 90-ті роки, порозкрадали, а деякі — згоріли. Тяжко було дивитися Іваненкам на рідне село. Тому й переїхали до Базару. Іван Михайлович працює інспектором у природному заповіднику «Древлянський», дружина — медсестрою.

—Тут справді чудово,—продовжує розмову чоловік. — Тримаємо господарство, обробляємо 80 соток городу, поруч—ліс, риболовля. Про це мріяв усе життя. Маю трактор, косарку. Дружина розводить квіти, господарює. Якби нам сьогодні запропонували кудись переїжджати знову, я б відмовився. Доживатимемо віку вдома, на своєму подвір’ї, де все зроблене власними руками і дихається легко.

Зараз Іваненки будують лазню, є де і шашличок підсмажити.

—Подивіться, який урожай цибулі та часнику зібрали,—показує на стелажі під хатою господар.

У Корнин Попільнянського району відселили і молоду родину Вознюків із Базару. Прожила вона там майже вісім років. У 1986-му році Юлії було 8 років. Вона пам’ятає, як у село приїхали військові, розбирали хати, вимірювали рівень радіації, а вони, діти, дивилися—їм усе було цікаво.

—У Корнині житло отримали напередодні Нового, 1996 року,—розповіла Юлія Валентинівна. — У мене на руках було дев’ятимісячне дитя. Умови проживання бажали кращого: будинок — без газу, котел несправний, вікна закривали плівкою… Як не палили в хаті — не могли нагрітися. Я працювала обліковцем у колгоспі, чоловік — завідуючим млином «Сільгосптехніки». Господарювали: тримали дві корови, свиней. З часом зробили капітальний ремонт будинку, облаштували ванну, санвузол. За рідною домівкою сумувала більше я, чоловік прижився відразу, бо він був щодня серед людей. Веселіше стало, коли у Корнин згодом переїхали його батьки. Вони й зараз там живуть.

У Корнині доньці доводилось ходити до школи за п’ять кілометрів пішки. Вона стомлювалася, поверталася додому пізно. Тому вирішили відправити її у Базар, до батьків Юлії. Це було 2005 року. З часом і самі переїхали додому, бо, окрім незручностей і переживань за дітей, почалися проблеми зі здоров’ям. Була ще одна поважна причина, що спонукала їх до повернення. Там, на Попільнянщині, не відчували Вознюки приязні.

—Зараз старші діти ходять до Базарської школи, я за них не хвилююся. Вони — постійно на виду, нагодовані, доглянуті, зігріті увагою і любов’ю вчителів і рідних,—каже Юлія Валентинівна.

На одній з вулиць Базару зустрів і пенсіонерку Раїсу Опанасівну Помінчук. На запитання, як їй живеться, жінка відповіла: «Стараюся надіятись на краще, радію кожному прожитому дню, побаченому сонечку, співу солов’я».

—Сьогодні нелегко живеться у селі,—продовжує жінка. — Ми з сестрою — постійно на таблетках. Лягти у лікарню неможливо, у Житомирі на нас також ніхто дивитися не хоче. Минулого року їздила туди на лікування, ледь знайшли місце у стаціонарі. Раніше я курс лікування проходила у доньки в Запоріжжі, то там ставлення до нас, чорнобильців, краще, а лікування—безкоштовне».

Коли я вже прямував до автобусної зупинки, люди чекали з паші череду. Біля магазину юрмилася місцева молодь, неподалік гомоніли жіночки. Розговорився з ними: у їхніх словах звучала надія на те, що село відродиться. У небі кружляли лелеки, навчаючи пташенят літати. А скільки гнізд вони облаштували поблизу обійсть базарців, годі й рахувати! А це в народі вважають доброю прикметою — будуть народжуватися діти, житиме село.

Джерело: Житомирщина, Богдан Лісовський

Поділитися:

Коментарі

Логін: *
Пароль: *
Коментар: *
Відмінити
* Необхідна інформація