Заробітчани з Житомирщини: «Працювали важко, але нас поважали»

Подружжя — Любов Андріївна та її чоловік Тарас Михайлович — по року, а де й по півтора, були на заробітках у Польщі, Франції, Іспанії. Сільські педагоги, вони, перетнувши кордон, «перекваліфіковувалися» на різноробочих, будівельників, доглядачів...

Любов Андріївна і домашнім господарством займалася, і штукатурила стіни на будовах, і плитку клала. Була і в няньках – доглядала дітей мера одного з міст. Чоловік більше на будівельних роботах був.

— Нам платили менше, ніж тамтешнім працівникам, але ставилися добре, поважали. Праця була важкою, звичайно. А де вона легка? Розраховувалися господарі з нами завжди і в строк, — зазначила Любов Андріївна.

– Та й самі іноземці, які нас наймали, не сиділи склавши руки. Деякі німці, приміром, щоб потрапити на службу, встають о четвертій годині ранку і їдуть на роботу за 120 кілометрів! Кожна господиня не лінується й неодмінно подбає, щоб вікна її оселі були прикрашені квітами. Такий порядок – і він нам теж подобається.

Дарували житомирську горілку і коростенський фарфор

Любов Андріївна поділилася також спостереженнями за побутом, звичаями та вчинками своїх іноземних роботодавців, інших людей, із якими їй із чоловіком довелося зустрічатися в чужих краях. Оскільки їздило подружжя на заробітки нерідко до знайомих осіб, то й намагалися господарям привезти з України якісь подарунки. Цікаво, що і німцям, і французам, і полякам до смаку, як мовиться, завжди були житомирська горілка та коростенський фарфор (коли він ще вироблявся в нашій області).

— Нам траплялися переважно милосердні й співчутливі люди на закордонних дорогах, — пригадує співрозмовниця. – Завжди приходили на поміч у складних ситуаціях, підтримували.

Сталося так, що Любові Андріївні потрібно було зробити операцію під час перебування за кордоном. У німецькій лікарні її прооперували безкоштовно.

— Не було й мови, — каже жінка, — про якийсь «гонорар» лікареві. Це сприйняли б як образу.

Іншим разом подружжя переїжджало в Польщі з одного населеного пункту в інший. Не мали де перепочити, бо глибока ніч застала в дорозі. Тож постукали до одного з будинків. А там, як виявилося, помирала жінка. До неї запросили вже й ксьондза, щоб соборував. Та родичі помираючої не відмовили навіть у такій печальній ситуації подорожнім: «Заїжджайте, — кажуть, — ночуйте!». Ще й пригостили чим могли, хоча господарям було не до цього...

«І в себе теж хочеться щось зробити»

Своє обійстя після робочих мандрівок на чужину Любов Андріївна та її чоловік облаштували, враховуючи знання та досвід, яких набули в європейських країнах. Тепер хто минає їхню садибу, замилується і ошатним будинком, і озерцем посеред саду, і оформленими з фантазією квітковими клумбами.

— Хто був за кордоном, — переконана Любов Андріївна, — той щось для себе «привіз» окрім зароблених грошей. Інше, ощадливіше ставлення до природи, прагнення зробити довколишній простір чистішим і гарнішим.

— Збираю сміття на березі річки, що тече неподалік. У селі своєму намагаюся побільше квітів висадити, — зазначає жінка. І зізнається: — Гірко мені спостерігати, як у нас, у рідному краї, замість того, щоб навести порядок у себе вдома, все більше прагнуть нічого не робити. Колись, за мого дитинства ще, в селі школярі допомагали дорослим збирати хміль, кукурудзу, пасли корів, гусей. Нинішні ж батьки не привчають дітей до роботи, а в господарстві майже нічого не тримають. І ще одне горе — все більше спиваються! Складається враження, що живуть одним днем...

— Чи поїдемо ще на заробітки? — перепитує Любов Андріївна. — Ні, що треба, вже побачили, чому треба — навчилися. Хочеться вдома щось змінити на краще. Хоча б у своєму селі.

Джерело: Житомирщина, Галина Малин