Не буду просити вибачення, як іноді роблю це, коли пишу до ЗМІ щось критичне, що має зачепити персонально. Чому не буду вибачатися? Бо коли впевнена у своєму баченні, то маю грунт під ногами і притомність говорити подібні речі. І дуже розраховую на розуміння.

Сьогодні я посміла насипати солі на зусилля організаторів міських заходів (публікація у «ІнфоМалині» — «У Малині пам’ятають про Чорнобиль. Коментар до події» ). Бо вболіваю за якість цих заходів. Проте у тому коментарі не хотілося «закидувати шапками» остаточно. Тому спробую тут зайнятися критикою — хтось має взяти на себе цю невдячну місію. Адже у відповідь можна почути: «Як така великорозумна, то зробила б сама!». Хоча така відповідь мене мало збентежить. 

Бентежить інше, як ми, маючи можливість піднімати репутаційний градус міста, нашими офіційними заходами його гасимо. І головне, що більшість свідків міських заходів усе влаштовує. Провели захід — і слава богу!

Нащо так? Адже маємо здатність і потенціал навіть при мінімальних матеріальних затратах зробити не холостий, а влучний ідейний та естетичний постріл.

То було поки бла-бла-бла. А тепер по суті: чим же невдоволена перфекціоністка Кримська-Лузанчук?

Знаєте, почну з важкої артилерії. 

Дорогі керівники й посадовці, хочу порадити Вам припинити на всіх урочистих церемоніях бути присутніми на тлі свята «яко іконостас». Розумію, що Ви є нашим істеблішментом. Але коли Ви таким окремішнім гуртом стоїте на різноманітних подіях, ще більше укріплюєшся в переконанні: «…как далекі оні от народа».

Може, час ламати шаблони остаточно. Адже ми живемо в одному місті і районі, ходимо одними вулицями і переймаємося одними тривогами і радощами. Далека від думки, що Ви справді є аж такі відділені від народу, від мас. Колись при цареві та при комуністах ієрархія присутності на святі підкреслювалася трибунами і окремими територіями «сонцестояння». Чи конче це так потрібно тепер?

Подумайте. І до мікрофона, наприклад, можна вийти із «гущі народу».

Тепер друге. Усі ці наші місцеві урочистості — найдешевший і найдоступніший підручник історії, моралі й естетики. Проте учнів на таких уроках спостерігається дуже мало. Ех, не хотіла ставити комуністів за приклад. Проте це вони вміли! Не можуть проводитися заходи вшанування чи річниці, національні свята чи дні жалоби без наших школярів і молоді. Іноді таки вони присутні. На вшануванні жертв Голодомору та репресій, 8 травня тощо. Біля погруддя Кобзаря — школярі третьої, біля меморіалу Малинського підпілля — ліцеїсти… Зручно, близько і так, ніби для відчіпного. А діти здатні ж робити те, чим ми зараз ніби нехтуємо. Варто лише згадати, як емоційно виступили школярі другої міської школи на вшануванні Революції Гідності. Задля виховання нової генерації можна і розклад навчання у такі дні змінювати. Бо важче від академічних знань потім надолужувати втрачений народ.

І третє. Мова наших заходів бажає бути кращою. При тому, що наші керівники навчилися говорити легко і невимушено, вони лишаються дразливим акцентом мовної недолугості. Бо їх мовні помилки вкарбовуються, а зауваження ж робити ніби й незручно. Тим паче дехто вважає, от бач, людина на такій посаді «балакає» так по-простому — «свій у доску». Знову ж, то сумнівна солідарність з народом, своєю громадою. Не бійтеся бути взірцем мови і вимови. Звичайно, то робота над собою, але воно того варте.

Тут же, у мовному, так би мовити, питанні, хочу попросити організаторів заходів перш ніж ставити до сценарію будь-чиї вірші чи інші художні тексти, запитати думку у філологів чи професійних організаторів подібних дійств. От наче і нічого, коли звучить аматорський текст. Проте це ніби картонний дах для будівлі. Протікає і не тримається купи. Так іноді соромно буває, аж жах. Є ж якісь естетичні критерії, літературні вимоги, еге ж? Слухачам воно, може, вухо і не ріже. Проте невже ми такої низької думки про громаду, що не зважаємо на потенційний вплив текстів невисокої художньої та мовної якості на малинську публіку? Не такі вже й примітивні слухачі приходять на заходи. 

Тому, будь ласка, ретельніше, концептуальніше, соковитіше, панове!

І не вибачаюся. А сподіваюся на зміни.