Традиції випускників Малинщини

Щоб згадали випускники

У сучасних випускників прощальні шкільні вечори відшуміли ще місяць тому. А покоління їх мам і бабусь згадку про випуск пов’язують у своїх спогадах з останньою декадою червня, який щойно минув…

Недашки

Пишаються своєю традицією недашківці. Випуски проходять там спільно з зустрічами однокласників, від закінчення школи яких минули десятки років. На цьогорічне свято знову приїхало і прийшло багато юності – минулої і сучасної. І нехай шкільна юність живе у когось в далеких спогадах, вона окрилюється від дотику до радості нових випускників.

Одна із учасниць останнього випускного вечора Ганна Карпенко (Дідківська) розповідає: «Шкільне життя почалося 1 вересня 1954 оку. Воно було цікавим, тому що вчителі, вкладаючи в нас свою душу, вчили нас не лише грамоті, а й життю. Село наше, Недашки, - велике, мешканців у ньому на той час було більше 3000 осіб. І дітей, звичайно, було дуже багато. Майже кожна сім’я мала не менше 3-х діточок. А тому і в класах набиралося по 20-30 учнів. Дитинство мали бідне і,бувало, босоноге, але при цьому - щасливе!

Наші вчителі не тільки викладали нам свої предмети, а й вели гуртки різних направлень. Займалися ми, окрім фізики і літератури, ще й легкою атлетикою, акробатикою, танцями і до всього - музикою. Адже в нашому селі був духовий оркестр. І так навчаючись,отримували від шанованих нами і донині вчителів ази товариства, дружби, поваги і щирості.

А на канікулах, і не тільки, допомагаючи батькам вдома та в колгоспі, росли і мріяли скоріше стати дорослими, піти в самостійне життя, щоб мати можливість щось для себе придбати. Бо наші батьки, тяжко працюючи, на той час сплачували великі податки і не мали змоги нас одягати як би нам хотілося. Лишень декотрі із учнів мали шкільну форму. Але не дивлячись на все це, ми зростали радісними і щасливими, дружними і щирими. Як каже і сьогодні наш класний керівник, Катерина Іванівна, що ми були найкращим, вихованим і улюбленим її класом.

І так ми доросли до 11-го випускного класу і дочекалися вручення атестатів зрілості. Випуск у селі завжди велике свято. Раніше його намічали на вихідний день - неділю. Батьки діставали хто з шафи, хто зі скрині свої найкращі шати й поспішали до школи порадіти за своїх дітей. Нам, випускницям, мами замовляли пошиття суконь, бо готове вбрання тоді - це була велика розкіш. Отож ми, нарядні і щасливі, дівчата в сукенках, хлопці в білих сорочках, під оплески всіх односельчан отримували свої атестати.

Духовий оркестр для кожного віпускника грав "Туш". Шкода лишень, що в ті роки не танцювався ще "Мамин вальс", адже це порівняно нова традиція. З емоціями, від яких щеміла душа, після врочистої частини, були танці. Потім батьки і односельці поверталися додому, а учні із вчителями йшли гуляти луками за селом та згадувати свої шкільні роки. Затим розходилися групками і гуляли до світанку.

В серці назавжди залишиться пам’ять про босі ноги в прохолодній вранішній росі і перший трепетний поцілунок... Виплекані своїми батьками та вчителями, ми пішли в самостійне життя. Хто вступив до ВУЗу, хто в технікум, хто пішов працювати. З часом, створили власні сім’ї, народили й виростили своїх дітей і внуків... Але завдячуючи традиції, яка здавна існує в Недашківській школі, ми знову і знову чекаємо зустрічі випускників на випускному вечорі в рідній школі, з рідними вчителями, односельцями, і знову з таким же щемом, навіть через 50 років, згадуємо перший світанок, перший поцілунок.

Хочу побажати випускникам 2015 року щасливого і цікавого життєвого шляху. Гарної пам’яті про рідний край, свою школу, улюблених вчителів, батьків. Миру всім і злагоди».

Мар’ятин

«Це зараз у Мар’ятині людей можна по пальцях перелічити, - пише в листі до редакції Марія Лузанчук-Недашківська. – А тоді, півстоліття тому, села гули молоддю!

Менші школярі, закінчивши в селі чотирирічну початкову школу, наступні роки ходили навчатися до сусіднього Базару (на ту пору ми були в Базарському районі). Навчалися в цьому селищі і дітлахи з Вишева й Трудолюбівки, а також Межиліски, Бродніка, Сухарівки, Великих та Малих Миньок, Рудні Базарської, Литвинівки, Звіздаля, Голубієвич.

Класи у нас були великі, по 30 учнів. З мого випуску йшло три класи – А, Б, В. Оце читаючи в газетах про випуски, раптом згадала, що у цьому році виповнилося 50 років, як я закінчила школу! Ще й донька, яка навчалася у Вишеві, а закінчувала школу в Недашках, поїхала на традиційну зустріч випускників усіх поколінь, аж серце стислося!..

Чогось так склалося, що, покинувши стіни школи, ми так ні разу і не зустрілися.

Однак я довгий час ще підтримувала зв’язки з Ніною Дідківською, шкільною подругою. Вона навчалася в столичному наркозі, і ми листувалися. Дівчата по кімнаті в студентському гуртожитку жартували над нею, буцім вона сама собі листи пише, бо наші почерки були однаковісінькі.

З деким з однокласників часто бачилася завдяки проживанню в одному районі. Павло Дідківський і Толік Гаура працювали в автопарку і возили людей маршрутним автобусом «Малин-Мар’ятин».

Знаю, що декого з наших однокласників вже немає серед живих. Але в моїй пам’яті – ми всі юні і щасливі. І згадую нас усіх – хто є і кого нема, дивлячись на фото, наче вчора було: Марію Черненко, Василя Вождая,Валю Борисенко, Льоню Волоха, Сашу Доніка, Льоню Ковалєвича, Діму Готовського, Петра Бондарчука, Галю Будько.

Згадка про нас змусила написати до газети з проханням до вас, дорогі однокласники – відгукніться! Скільки б нас не було, зустріньмося. Хоча б через півстоліття.

Мої телефони – 95-6-51, 098-41-78-128. Чекаю звісточки від вас».

Скурати

Багато сучасних традицій, пов’язаних із шкільними випусками, з’явилося в добу незалежності України.

Може для когось і не секрет, а для мене було справжнім відкриттям побачити в коридорах школи в Скуратах цілу галерею рушників. А виникла вона, можна так сказати, в 1999 році, коли свою ідею запропонувала класний керівник 11 класу Скуратівська Раїса Павлівна: дарувати школі на згадку про себе вишитий рушник.

Отож скільки випусків – стільки рушників, різних за настроєм і візерунком. Турбується про їх збереження Свенцицька Марія Степанівна. Деякі школи запозичили й собі цю гарну звичку.

Відтак у школі, крім традиційного музею, що береже згадку про історію села та його людей, ремесла й таланти, мимоволі виник музей дарованого випускниками рушника.