Люди... Все страшно, дуже страшно.
Я переночувала з думками про Гриневич, Фаріон, коментарями до Фаріон, до мене...
Побачила щойно коментарі до мого вечірнього посту про нашу монокультурність із умовою співіснування мультикультурності на основі етнічних мов - у радіусі мульти-, але з умовою української мови - у радіусі моно-.

Ні, мені не стало легше і менш тривожно.
Все набагато гірше.
Знаєте, оті обурення щодо Фаріон - ну не подобається її радикальність. Чому робити акцент на її психотипові? Йдеться ж про мову! Роблячи акцент на її манері викладу, опоненти демонструють стиль, вибачте, який у безпорадних промовців вінчається вигуком "сам дурак!".

Не любіть Фаріон. То ваша

Ще раз озвучу тему віри: Бог є у мене, я є у Бога. У нас винятково гармонійні стосунки! Мені здається, що це абсолютно очевидно! 

Тому прошу моїх друзів зі стажем і нових друзів не схиляти мене постійно до теми релігії чи конкретного вірування, прошу не вести проповідей на моїй сторінці чи у листах до мене.
Цей світ і сам Творець - найкраща проповідь і найкращий об’єкт віри!

Я православна - бо це якось так традиційно і соціально-географічно склалося. А якби я народилася в чумі чи іглу?) Вловлюєте?

Генетично - я ще й католицькі настрої маю. Бо у мене

Багато років мене бентежило, що я не можу знайти визначення для поширених явищ... Власне, є всьому тому назва. Але я шукала свою аналогію, свій образ.

Про що я?

Приїздить, буває, якийсь фахівець в мале місто або в село і парускі вчить нас жити.
Або от кандидат в депутати чи вже депутат звертається до нас поблажливо українською, а відвертається і шпарить парускі.

Або якісь проекти грантові їздять Україною і популяризують парускі ратівні теорії-практики.
Ще, ще...Тих прикладів море.

У вас є своє визначення. Я знаю.

Тепер мені прийшло моє.
Резервація.
Гето.

Так звертаються і так ставляться до людей в резерваціях, у гето.
Українська мова ще досі у резервації і гето. З їх позиції - тих, хто парускі...
З моєї позиції - ні. 

Але Україна стане справді незалежною тоді, коли вони, хто парускі, вже не насміляться отак, як у резервацію чи гето...

Цього разу в Ані Ленок.

Аня читала свої нові різножанрові твори. Особливо вразили нас її посвяти - одна Наталі Дідківській, інша Захару Михайленку, він однокласник Ані (жаль, що Захар не приходить до нас, та і Віктор, його батько, через велику зайнятість напередодні завершального свята навчального року не прийшов...). Аня посвяти пише не шаблонними словами і формулами "я тебе-ти мене-ми оба уважаємиє люді". Її посвяти - ніби сповідь про біль, який вона відчуває в інших. Як і їх радість, звичайно. Але я не можу тут надрукувати ці тексти, Аня їх дарувала адресно, без оприлюднення.

Багато звучало віршів і прози на духовну тематику. Тут у нас лідер

На відкритому вогні кипить величезний казан, вариво в ньому булькає і швергоче. Час від часу википає назовні і шкварчить та сичить об вогонь. То на західних землях, то на Волині, то в Чорнобилі...

Чорне море потопило вогонь під казаном навколо Криму - не кипить і не горить там. Зате на сході червона кров українського борщу витікає рікою у полум’я страти. Чи порятунку? Чи вигорання сходу до глини?

Українська незалежність ще борщ недоварений.

Тільки хто варить? Чорти у пеклі чи...?

Отим, що розбивають пам’яті обличчя,
сказати нічого. Потвори. Безнадійні.
Вони не поминають біль зі свічками.
Їм взяти, крім каміння, в руки нічого,
Але оце ж вони і живлять війни.

Хтось їм у голову вкладає анти-істину.
І вже з тієї голови можеш стрілять.
Бо ними можна ще хіба що їсти.
Бо це ж манкурти і сепаратисти.
Їм ватні голови і душі не болять.

Але від того щось не легше. Ще розіб’ють?
Вони ж взялися хвацько. Б’ють мов скло.
Вони регочуть в наших ранах сіллю.
Вони - дурне й отруйне дике зілля.
(Скільки ж каміння в пазусі було!..).

І не про них хотіла. А про спротив.
Коли нам трапиться потвора на шляху,
напхаймо йому його ж лайном рота,
у пахвину - за старанну роботу,
щоб знав, що він є гнида. Й ху із ху.

Мені так закипає гнів! Це гнів жіночий.
Як стрінеться, не дай Біг, він мені,
я натягну його свинячі очі
на його дупу. Бачиш, анти-зодчий?
Як воно - жити й дихати в лайні?

Не часто смію закликати помсту.
Але за це помщуся і сама.
Бо скільки ж можна?! Не дозволю, доста.
Прошу у однодумців перепосту
від імені дітей, дружин і мам...

Допоки Цар небес розгляне справу,
постоїмо за себе і за правду.

P.S. Вибачте за гнів у вербну неділю. Але потвори заслуговують на публічну ганьбу і помсту.

Щойно обідала в "Здоровеньких булах", як я зву цю їдальню для себе)

Там завжди українські пісні звучать. І антураж такий колоритно-набридливо-строкатий, але радісний. Все так і каже: ким би ти не прийшов сюди - індусом, китайцем, античним греком чи ще кимось, тут ти мусиш бути українцем. Або навпаки: де б українець не застовбився б, там усе буде українське. Гарне, смачнюче, поливкою і підливкою нашого духу, що аж слина буде капати.

А як щодо мови?

Сиджу і обідаю сьогодні в "Здоровеньких булах", біля мене дві групи підлітків. Щебечуть на всю залу. Обідати прийшли з вихователями. Але мене це не дратує. У мене свій такий шпак вдома. Дитячий веселий гомін радує.

Але вони щебечуть скворцамі,

Подумалося...

Коли я навчалася у школі сто років тому, нас, школярів, (і вчителів теж) просто задовбували "політінформаціями". Вранці у понеділок вони проходили регулярно,ми за графіком готувалися до них, добираючи новини загальноесесерівського значення, потім республіканського, обласного, місцевого. Примітивно, послідовно, системно, постійно!

У вчителів ще були так звані політзаняття. Мама мала окремого зошита, писала в ньому як студентка все, шо втиралося на тих політзаняттях.
Зараз?

Ні, я не хочу ні політінформацій, ні політзанять. У тому вигляді.
Але раптом стало так прикро, що ми живемо у вирі драматичних подій, коли наша країна і народ... Не буду продовжувати.

Скажу лише.
Не треба політзанять.
Але я впевнена, що у жодній школі, принаймні у нас у місті, чи вузі жоден понеділок не починається так: "Діти, минулого тижня, коли от ви ганяли футбола або точили березовий сік за Малином, на сході загинув... чи загинули імена...імена... імена..." Або: "Вчора

О Ліно! Неповторна Ліно!
В старім саду - весна й весна.
Там не упАде на коліна
у втомі вишня ні одна.

Там бростями вагітні миті,
і що не гілка - зрячий звук.
І крони словом щедро світять,
впізнавши жест магічних рук.

О Ліно... Сад хіба всихає?
Хіба ж ці яблуні - старі?
Бо він - проекція од Раю,
того, у Бога нагорі.

І тут, в земних його турботах
ти сад плекаєш, аби жив.
І буде сад родити ноти
й плоди твоїх нових рядків.

Бо, власне, твій рядок - у часі
натягнута завжди струна.
Яке це неймовірне щастя - 
сад Ліни й Лінина весна.

19 березня 2017 року 

РОЗДУМИ В ЕЛЕКТРИЧЦІ "КИЇВ-КОРОСТЕНЬ" 15 травня 2016 року
або
КОМУ НА ЗАХІД???

Їхав поїзд. Зветься електричка.
У неділю. Вихідний минав.
У вагоні – є в народу звичка –
Суголосно гамір не втихав.
Хто про що… Про ціни, президента,
Євробачення, солярку і бензин.

Але мушу я змістить акцента –
Зацікавив діалог один.
Поруч троє їхали за Малин,
У сусідній Іскоростень,

Корисно почитати один старий указ.

Указ Президиума Верховного Совета РСФСР от 18 мая 1948 года о переименовании   населенных пунктов Крымской области

Багато думок приходить: звідки пішли оті теплі домашні, на перший погляд, назви по всьому совку і досі схвалюються населенням, яке дууууже боїться вголос заявити про свою глибинну ідентифікацію - Садово-Польові-Каштанові... А що там? - краще бути Абрикосовою чи Барвінковою.

За це точно не посадять нові, якщо прийдуть... І картуза не треба совати вперед-назад - для своїх-німців-будьонівців-махновців-сепаратистів-кадировців. Вдягнув картуза щільненько і гладенько скрізь, як гандон, і валяй. Так?

Але ж виходить навпаки - Сталіну

Один із процесів, у якому ми (суспільство) вже перебуваємо, є встановлення єдиної української православної церкви Київського патріархату (без Москви тобто).

Але закрадається думка, що загострення цього процесу ще попереду. З церковними справами все виглядатиме приблизно так, як і з нашою незалежністю. Буде війна. Гадаю, без зброї і крові. Гадаю і сподіваюся.

Думаєте, Москва так просто віддасть паству? Думаєте, паства така вже безхребетна? Аналогія… Кіріл, введи… і спаси… Вата є ускрізь. Соціальна вата – це вже

От лихо… Ніяк не пригадаю, коли ж то все почалося. Оця клята корупція((( Ніби хто з пам’яті стер, щоб не мучило. І щоби не допікало.

Парадокс. Допікає зараз вельми, а пам'ять не повертається.

То коли я вперше допомогла корупції? Коли і де перевела цю відьму, яка прикидається старою немічною, через дорогу?..

Може, тоді, коли намагалася службові (не свої!) питання вирішити фляжечкою кон’яку і коробочкою цукерок? Фляжка була завбільшки з дулю, а коробка цукерок – завдовжки з фляжку. Це все, на що у мене вистачило грошей… Але треба було йти, покланятися, попросити з тим подарунком. Проте ніхто не навчив, як то робиться, тому вилетіла з кабінету, як і влетіла – перелякано. І то добре. То був магічний пендель.

Грішна, грішна. Гріха набралася,

На першій сесії Малинської районної ради сьомого скликання стався прикрий випадок. Описую його тут лише з метою запитати: це виняток чи тенденція?

Відомо, що на першій сесії відбуваються вибори голови районної ради. Голова лічильної комісії досвідчений депутат В-р К-в опікувався процедурою – дотриманням порядку, закону тощо.

Голосування відбувалося наступним чином. Депутат, отримавши бюлетень, виходив із великої зали РДА до порожнього вестибюлю перед ним. Таким чином вестибюль умовно служив «кабінкою» для втаємничення й усамітненя голосуючого. Після заповнення бюлетеня голосуючий вкидав його до скриньки.

Як тільки пан К-в оголосив про початок процедури й перший голосуючий рушив до «кабінки» -вестибюля, ЗМІ за звичкою попрямували слідом. Ні, не заважати, а просто на відстані фіксувати процес.

В-р К-в категорично заборонив оператору ТБ «Полісся» Віталію Гнатковському і мені, Ірині Лузанчук, спостерігати й фіксувати на безпечній для життя і спокою депутата процес. Віталій Гнатковський відразу повернувся із «кабінки»

Нещодавно написала вступну частину до поеми «Острів». Прошу долучитися до розширення тематичних і концептуальних меж твору: робіть підказки, направляйте до документальних і інформаційних джерел тощо. А ще прошу не забувати, що це художнє слово, а не історичний нарис, тому читач має сприймати сюжет і все навколо сюжету як умовно історичне, а не достеменно фактичне.

Тема штучних водосховищ, що з’явилися за радянської доби, дразлива й суперечлива. На цій антитезі й буде розвиватися конфлікт, колізія й. зрештою, ідея.

У моїй біографії село Острів – це батьківщина баби-полячки Ганни Купневич, батькової матері.

Якщо хтось має цікаві фото і документи, пов’язані з селом, а потім – із техногенними змінами ландшафту, надсилайте їх копії на мою електронну адресу. Буду вдячна щиро.

Мій Острове, світе безлюдний,

Хочу ще мільйон перший раз сказати про мову.

Для початку зауважу, що я - українка до найтоншого нерва, у крові якої багато польської, може бути і жидівська і хтозна яка ще. У мені – кров містянки і селянки. Я дитина своїх батьків і свого часу.

Суттєво й інше: за дипломом – викладач російської мови і літератури. За досвідом – повернулася в лоно рідної мови, досі вивчаю рідну мову, українську, не перестаючи дивуватися її містичності, незбагненності, загадковості.

Прошу наперед жодну з фраз не сприймати на свою, читачу, адресу. А якщо сприймаєш на свою адресу, читачу, то запитай сам себе, що і чому тебе колупнуло.

З народження розмовляю і думаю українською. Пишу вірші й прозу двома мовами, бо українською – потреба, російською – цікавість.

З дитинства бездоганно знаю російську.

У домашній бібліотеці 80% книжок – російською. Об’єктивно,бо бібліотека збиралася ще батьком з початку 50-х років.

Батько, містянин, (1921-1997) розмовляв двома мовами, у старості – лише українською.

Мама(1935), з родини селян, все життя – лише українською, але в присутності російськомовних переходить чомусь на російську і досі.

Дорослі доньки ідентифікують себе лише з Україною.

Цікаві спостереження.

Старша Олечка, якої вже немає у цьому світі 2 роки, перші роки життя в столиці рефлексувала й переходила на російську, однак пізніше змінила сприйняття мовної присутності – і своєї, і оточення. Кілька останніх років життя тримала при собі постійно Кобзаря. Запитую, що шукаєш

Дві тисячі у чорному на Софіївському Майдані. Еліта. Нова еліта.

В оточенні багатовікових мурів. Дзвони Софії починають відлік нової долі.

На цій площі присягали не раз на вірність Україні. Ти стоїш на ній і віриш-не віриш цьому відчуттю вростання в історію. А там, серед двох тисяч – твоя дитина.

 Відбувається диво, яке має стати звичаєм, нашою реальністю. Можливо, першою справжньою реформою. А для двох тисяч – мрія має стати їх життям. Ледь не зірвалося з вуст – американська мрія. Ні. Українська, нехай з американським акцентом і грузинським натхненням. Але українська.

Моя донька Юлія Лузанчук вважає дочасним і інтерв’ю, і будь-яке афішування події. Бо для неї нова професія – дорослий крок з надією на тривалу результативність. А результатів варто досягти. Тому, каже, які публікаці? Однак сьогодні

Коли пишеш репортаж із події, легко аналізувати, відсіювати другорядне, акцентувати головне.

А зараз я пишу ЩО? Репортаж? Не знаю, як це назвати. І всі закони й правила написання зникають. Якби можна було заговорити до цієї людини, яку я ніколи не знала. Щоб подякувати, вклонитися. Сказати…

Можу лише розказати – і не так Йому – своїм землякам – як проводжали Його з цього страшного у, сподіваюся, у кращий світ.

Василь Барановський захищав цей світ, цю країну і цю родину, що зараз впустила голови на замуровану німу домовину. Захищав цих людей, що обступили двір і

Наївно сподіваюся, що згодом діалог коментарів на блогових записах та після публікацій стрічки новин стане людським, людяним. Той факт, що діалог є, - важливо. Але коли читаєш його, то вже сумніваєшся, чи підходить йому слово ДІАЛОГ. Суперечка в гірших людських проявах! 

Зверніть увагу, коментарі лишають не більше

Зустріч у Щербатівці з розмовою про варіанти перспективи школи в цьому селі була схожа на попередні подібні зустрічі. Але сама Щербатівка ні на кого не схожа. Як не схожа, скажімо, Іванівка, де нещодавно селяни дискутували з районним керівництвом про долю їх школи. Як не схоже буде в нашому сприйнятті наступне село, в якому, можливо, йтиме подібна розмова.

Об Щербатівку зуби пощербиш! Можна було б так вправлятися в метафорах, підкреслюючи особливості місцевого менталітету й характеру. Але від цього проблемне питання не зникає.

У спортзалі школи 21 квітня чекало людей небагато. Обурювалися, що всі не змогли прийти, бо по роботах. Село ж бо доволі молоде за віком населення.

Як по шаблону, запозиченого з попередніх зустрічей, аудиторія мовчки слухала спочатку хвилин 10 голову райдержадміністрації Володимира Литвиненка й начальника районного відділу освіти Віталія Коробейника.

Інформація куратора освіти району дещо відрізнялася від тієї, що звучала в Іванівці. Якщо тоді керівник передбачав проблеми з виплатами зарплати вчителям, то цього